Стрибнув із берези
й побіг Васильок...
Аж бачить — на вітах
висить проводок.
На соснах, ялинах
протягся вгорі,
синіє, мов жилка,
на жовтій корі.
Мабуть, до ворожого
штабу веде...
Обличчя у хлопця
рішуче, тверде.
Він вийняв з кишені
складаний свій ніж
й подерся, як білка,
па сосну скоріш.
Чикнув —— і той провід,
мов нитка, провис...
Хлопчина поспішно
спускається вниз.
Та тільки ногами
на землю ступив —
зненацька хтось міцно
за комір схопив.
Рвонувся Василько —
здригнувся, мов лист.
Та добре тримає
дозорець-фашист!
Очища холодні,
мов зимний туман.
"Проклятий хлопчішка,
ти єст партизан!"
І швидко до штабу
веде Василька.
Тримає хлопчину
чавунна рука.
А хлопцеві думка
у голову б'є:
"Трояндо, здійсни-но
бажання моє..."
Та враз мов запнувся,
цю думку прогнав,
бо знову пораду
солдатську згадав.
"В троянди проси
допомоги тоді,
як сам не зумієш
зарадить біді!"
Невже ж це неволя,
фашистська тюрма?
А може, нічого
страшного нема?
Іде і міркує
собі Васильок.
А ззаду дозорець
пантрує, як вовк.
Приводить до штабу —
і там вартовий
штовхає хлопчину
у льох земляний...
* * *
Васильок заточився,
за поріг зачепився
і по східцях донизу,
мов клубок, покотився.
Міг би шию звернути
чи зламать собі спину,
та міцні чиїсь руки
підхопили хлопчину.
"Хто ти?" В темряві чути
стук гпрячого серця
ти дші ока сіяють,
моп діш світлі озерця.
"Нисплі.ок я... Зарудний...
ЛІсцика з Оболоні..."
"Зпчскціі, то твій батько
її шфти.пінськім загоні?"
"Я не ліпно... Можливо...
Бо иемп його дома..."
"Ну якиіі вій? Високий?
Русий чуб, ліс солома?"
"Тик, мііі бптмсо білявий,
чуб густий, кучерявий...
Та ще пальця немає
на руці " нього правій..."
"Ну, це він, безперечно! —
аж зрадів незнайомець.—
А я — друг твого батька,
Валентин Буреломець.
Партизанам із штабу
ніс важливі я вісті,
та, на лихо, схопили
мене в лісі фашисти.
Катували нещадно:
дерли шкуру на ремінь,
на вогні припікали...
Та мовчав я, мов кремінь!
Не промовив ні слова...
А як втратив свідомість,
більш не били —до льоху
швиргонули натомість.
Там до мене долинув
голос, наче з безодні:
"Цей не скаже нічого...
Розстріляти сьогодні!"
Та не жаль мені гинуть:
адже раз помирати!
Жаль великий, що вісті
не зумів передати!"
Васильок стрепенувся.
"Дядю, дядю! — гукає.—
В мене квітка є дивна,
що з біди виручає!"
І поспішно троянду
витягає червону —
стало видно у льосі,
мов одкрили заслону.
"Поможи нам, трояндо,
в цю найтяжчу хвилину..."
Партизан Буреломець
зупиняє хлопчину.
"Ну, хіба це найтяжча?
Зачекай!.. Ми потроху
в глині нору прориєм
і втечемо із льоху!
Я вже цілу годину
рию тут без упину..."
І він знову руками
став розкопувать глину.
Глина кров'ю вкипає:
з пальців нігті зриває...
Та ось, врешті, сяйнуло
небо синє, безкрає.
Швидко вилізли з льоху:
прилягли за накатом,
бо стовбичить за рогом
вартовий з автоматом.
Буреломець підкрався,
став позад вартового
і кулак свій, мов гирю,
опускає на нього.
Той ні крикнув, ні охнув —
на пісок повалився.
Автомат в Буреломця
у руках опинився.
"Ну, Васильку, за мною!"
І І помчали щосили.
Враз неждано два німці
їхню путь заступили.
Полоснув Буреломець
ворогів з автомата...
Що робити? Тривога
піднялася проклята!
Ззаду крики, і тупіт,
і гучна стрілянина...
Не добігти до лісу:
всюди гола рівнина.
Та невже ж тут загинуть,
не дійти до загону?
Васильок свою квітку
витягає червону.
"Ну, трояндо, без тебе
доведеться умерти..."
Та його зупиняє
Буреломець упертий.
"Зачекай-но! Троянда
ще тобі пригодиться!
На ось кулю... В ній вісті...
Мчи в Забір'я, мов птиця!
Там віддай партизанам...
Скажеш — від Буреломця...
Ну, Васильку, щасливої"
напучає він хлопця.
А сам б'є з автомата
із-за дуба старого...
Васильок по долинці
геть помчався від нього.
* * *
От він виходить
із лісу на шлях.
Пахне житами
в безлюдних полях.
Небо, як море,
ясне та безкрає...
Ніби і горя
навколо немає.
Раптом — у лузі,
де трави зелені,
хлопцю назустріч
ідуть полонені.
Очі блискучі,
криваві бинти.
Дехто і зовсім
не може іти.
Тут і солдати
й матроси ідуть.
Стогне під ними
скривавлена путь.
Хлопець, на німця
поглянувши скоса,
крайнього тихо
питає матроса:
"Дядю, куди вас?"
"На страту, малий...
Ми — комсомольський
загін бойовий!"
Дужий, мов явір,
стрункий і смаглявий,
глянув на хлопця,
як батько ласкавий.
Бинт — через груди —
весь кров'ю промок...
Став — аж хитнувся
Ва си ль-Ва си льок.
Це ж за годину
їх, може, не стане —
кулі пронижуть
серця полум'яні.
Звідки ж бадьорість,
така в моряка?
Звідки в них сила
і мужність така?
Йдуть вони гордо
на страту...
Зненацька
пісня над ними
злітає моряцька.
"Раскинулось море широко,
и волны бушуют вдали..."
Ідуть невгасимі,
ідуть нескоримі
по рідній, по грізній землі!
"Тихо! Замовкніть!" —
горлають фашисти.
Та пісня ще дужче
гримить промениста.
Оберначальник
лютує, мов біс.
Він повертає
колону у ліс.
В хащі зелені,
під кручу звертає —
там на поляні
колону спиняє...
* * *
Васильок причаївсь
під горою в кущах.
Серденятко його
тріпотало, як птах.
Він здригнувся, коли
чорні дула звелись.
Пальці раптом самі
у троянду вп'ялись.