А на серці у Ігоря та його супутників було нелегко... "Пересів ти, княже, із золотого сідла в сідло поганина-кочівника, у сідло рабське!" — думав Ігор, з болем і тугою озираючись на безкраїй Половецький степ, де полягло його військо.
На Торі, біля броду, Кончак під'їхав до Ігоря.
— Княже, ради нашої колишньої дружби, ради тих двох тисяч гривень, які ти рано чи пізно внесеш як викуп за свою свободу, я не закую тебе в залізні пута і не кину до ями. Я відведу тобі простору юрту, де ти житимеш зі своїми людьми, з якими побажаєш. Тобі слугуватимуть двадцять джигітів з ханських та байських родин, вони ж і охоронятимуть тебе від розбійників-татів, якими повниться степ. Ти зможеш вільно їздити по кочовищу, полювати, розважатися, джигіти завжди будуть до твоїх послуг...
— Дякую, хане. Ти добрий, — відповів Ігор.
— Я не втрачаю надії породичатися з тобою, Ігорю. Адже ми свати, і діти наші підросли. Твій син — витязь, а моя донька — на виданні.
— Майбутнє покаже, — байдужно відповів на це Ігор.
— Так, майбутнє покаже, — погодився Кончак і підвів очі. — Чого ще бажаєш, княже? Кажи! Вволю!
Ігор пильно подивився на хана. Чого він заграє з ним? Які його потаємні наміри?
А вголос сказав:
— Якщо живий мій тисяцький Рагуїл, то пришли його до мене, хане. І священика б мені...
— Ну, попів та дяків ваших у нас хоч відбавляй! Якого захочеш, такого й пришлю...
— Я не хочу, щоб це був раб... Я хочу, щоб був зі святою службою! — І таких є достатньо! Серед половців уже багато хрещених.
Особливо, коли мати — русинка... Мій син Юрій теж похрещений... Отже, піп тобі буде!.. Навіть з Русі привеземо... З города Дінця... Ще що?
— Більше нічого.
— Ну, тоді прощавай... Сторожа допровадить тебе куди слід, а я — до свого народу! Перемога ж! Та ще яка!
І Кончак, зловтішно посміхнувшись, приострожив свого баского коня і погнав через річку на той берег.
А там, серед темних гостроверхих веж, кипіли веселі юрмища кочівників, гриміли тулумбаси, заливалися ріжки, гули домри, то тут, то там спалахували й радісно дзвеніли тягучі половецькі пісні... Половці урочисто відзначали перемогу над Ігорем.
7
Ігор думав, що з від'їздом Кончака його душевні муки стишаться. Він пірне у темне нутро половецької юрти, впаде на шорстку кошму і забудеться у важкому непробудному сні.
Та він помилився.
Як тільки перебралися на той бік Тору, кожному бранцеві половці накинули на шию аркан і, хоча й не змусили злазити з коней, у такому ганебному стані потягли через усе стійбище — напоказ людям.
Попереду тягнули Ігоря.
Краще б йому було загинути, лягти трупом на бойовищі, ніж терпіти таке приниження! Кругом нього і його супутників ревло, біснувалося розбурхане людське море. Воїни, потрясаючи зброєю, погрожували їм смертю, жінки простягали до них руки, вимагали повернути загиблих чоловіків і синів, щось кричали, посилали вслід прокляття, чорноголові босоногі дітлахи вищали, жбурляли на них гарячий присок з-під ніг і бігли попереду, показуючи язики.
Ігор нахилив голову, зіщулився і ні на кого не підводив очей. А звідусіль летіло:
— Кинязь Ігор! Кинязь Ігор! У-лю-лю-лю! У-лю-лю-лю!
Раптом все завмерло, мов обірвалося. Настала мертва тиша.
Ігор підвів голову і на узвишші побачив Кончака, що в своєму бойовому обладунку, так, як прибув з Каяли, сидів, вивищуючись над іншими ханами та баями, на своєму гарячому коні. Десниця його була піднята вгору. То вона, видно, раптово обірвала те страхітливе ревище, що можливе тільки в розлютованій орді.
— Зніміть з них аркани! — наказав Кончак. — У бою князь Ігор був нашим ворогом, противником, а нині він мій гість! І хай ніхто не посміє ображати його ні словом, ні ділом!
Аркани миттю впали додолу. Натовп розступився, утворюючи широку дорогу аж до Тору, де на високому березі, у затінку верб та тополь, темніла одинока юрта. Бранці зрозуміли, що то їхнє житло і їх зараз допровадять туди.
Ігор був такий приголомшений, що навіть не міг уторопати, чи все, що скоїлося з ними щойно, було заздалегідь придумане Кончаком, щоб принизити його ще раз, дати відчути йому ганебність рабського становища, а потім показати себе з найкращого боку, чи хан нічого не знав і все те зробила на свій розсуд сторожа. Чи так, чи інак, а принизили його достатньо — довіку пам'ятатиме!
Мовчанка затягувалася. Охоронці ждали знака, щоб рушати, та Кончак незворушно, мов закам'янілий, сидів на коні і пильно дивився на Ігоря та його супутників. Про що він думав? Що ховалося під його нахмуреним чолом? Які нові заміри виношував він?
Ігореві ж хотілося якнайшвидше втекти звідси, щезнути з-перед сотень очей, що невідривне стежили за ним, обмацували його доскіпливими поглядами з ніг до голови. Врешті він не витримав і торкнув острогами коня.
Та Воронець не встиг зробити й кількох кроків, як у напруженій тиші несподівано пролунало два голоси. Спочатку жіночий:
Ждане! Братику! Ти?
І тут же чоловічий:
— Вуйку Славуто! Це я! Самуїл!
Ігор оглянувся.
З натовпу пробиралося двоє: з одного боку — гарно вдягнута молодиця, з виду русинка, а з другого — рудо-чубий кремезний муж, русич, що і одягом, і статурою своєю, і кольором чуба та бороди відрізнявся серед чорноголових, переважно тонкостанних половців.
Жінка припала до Жданового коліна, заридала.
Жданчику, братиму мій! Невже це ти? Як же? Звідки?
— Я, Настуню, я! — вражений несподіваною зустріччю, Ждан гладив тремтячою рукою русяву сестрину косу, що вибилася з-під барвистої хустини.
— А як же наші? Батько, мати, брати, сестри? Де вони? Що з ними?
Ждан спохмурнів.
— Одна мати дома залишилася... Та Йванова жона Варя з двома дітками... А більше нікого з нашого роду немає. Менші ще тоді, коли тебе забрали, погинули, батько торік помер, а брата Йвана сьогодні не стало... На Каялі... Стрілою в живіт...
Настя заридала ще дужче, забилася в невтішному горі.
— А-а-а... — квилила вона.
Тим часом між Самуїлом і Славутою відбулася інша розмова.
Потиснувши бояринові обидві руки, Самуїл спитав:
— Вуйку, як ти опинився тут? От не сподівався на таку зустріч!
— Про це потім, — коротко відповів Славута. — Скажи ліпше, що в тебе? Чому не повертаєшся додому? Вже час!