— Заварив ти много пива, князю, і во многих казанах, розпивати ж його доведеться нам усім, але й тебе не мине ця учта, — сказав, стримуючи гнів, Василь Острозький. — За нами ти став великим князем, без нас не будеш ним. Тільки ми одні тебе не зрадимо, бо немає нам куди нині від тебе податися; поляки ж, з якими трактуєш, тевтонці, на яких надієшся, навіть литовські князі зітруть тебе, як тільки нас відкинеш. Не люблять — ти ж це знаєш. А ми… Скільки наших бояр поклало голови, двічі визволяючи тебе з кайданів во ім'я свободи Литво–Русі. Що робиш ти тепер і чому? Мого батька Федора, який очистив усю Подолію від королівських воїв, пощо тримав два тижні у Степані?
— Недужий був твій батько, — понурив голову Свидригайло, лукаво блимнувши спідлоба очима. — Душею недужий. Старий він став, багато молиться, а меч тремтить у руках… Нині ж князь Федір на Поділлі…
— А за той час, поки ти лікував його від недуг, приставивши до нього сторожу, подільські замки зайняла польська залога. Ти батька мого злякався, князю, ти боїшся нашого умоцнення і зі страху рубаєш сук, на якому сидиш сам.
Уперед виступив соратник Прокопа Лисого Вільгельм Костка.
— Доношу тобі, княже, рішенець нашого вождя Прокопа. Ти кликав нас у союзники, і ми віддали тобі Федора Острозького, з яким ти так по–варварськи обійшовся. Крім того, гуситські загони стояли стіною на західній межі, готові вдарити на короля і піти тобі назустріч. Ти ж не ступив ні кроку із Степані, чекаючи перемоги над королем з боку Руссдорфа. Чи гоже нам, гуситам, які воюють за чистоту церкви, йти поруч з тевтонцями проти слов'ян? Ми бачили спалені рицарями села на Добринській землі, дітей з розбитими голівками, жінок повішених, розіп'ятих мужів. З такими союзниками ти вирішив відвоювати свободу для Литви й Русі? Мені велено доповісти тобі, що гусити віднині воюватимуть не на боці Ягайла, але проти Руссдорфа!
Вільгельм Костка вийшов без поклону з намета.
— Чого ви хочете? — втомлено підвів голову великий князь. — Поляки відійшли від Олеська, такожде від Луцька, перемога за нами. Я хочу припинити пролиття крові. Заключу з королем мир, сяду у Вільнюсі, і наше поспільство візьметься за рала.
— А досі за що лилася кров — за твою булаву? — спитав Осташко Каліграф. — Ти сам не віриш у те, що говориш, князю. Король піде у наступ, як тільки затвердне земля. Івашко Преслужич–Рогатинський востаннє просить тебе прислати військову підмогу замкові або ж дати королівським військам битву під Буськом — у відкритому полі.
Свидригайло знову понурив голову, мовчав.
— Князю, — продовжував Осташко, — єсли ти відмовляєшся надалі від союзу з нами — відмовляйся. Але не зв'язуй нам рук. Ми хочемо бити чолом Великому Новгородові, Борисові Тверському…
— Ха–ха–ха! — аж залопотів намет від злого реготу Свидригайла. — А хто ви такі — бити чолом північним князям? Хто відповість на вашу чолобитну? Та ви навіть не удільні князьки, навіть не посадники, ви — каштеляни моїх замків! Ха–ха… До Тверського Бориса задумали з Івашком? — Свидригайло підступив до Каліграфа з булавою, той зупинив князя ненависним поглядом. — А чи знаєш ти, що Борис Олександрович завтра стане моїм швагром, і я уміцнюся безпекою на півночі… Від усіх уміцнюся, і від вас!
— Я знав давно, що зрадиш нас, — сказав Осташко без тіні страху перед залізною булавою у підведеній руці князя. — Хай прокляття впаде на твою голову, як на Пилата. Русини надіялись на світло, яке принесе їм твоє ім'я. Воно ж принесло нам темряву…
— Геть з намету! — прошипів збагровілий Свидригайло.
Вістка про те, що Свидригайло привіз із Твері сестру князя Бориса і має намір повінчатися з нею у Степані, стривожила краківський двір: не можна далі довіряти великому князеві. За довічне перемир'я, якого добивався у короля, Свидригайло потаємно віддав Поділля — кістку полякам у зуби, а тепер чекай, що рушить з Борисовими полками на Буг — дорога вільна.
Наприкінці літа король з Олесницьким виїхали до Берестя. У столицю ж Литви пробрався серадзький каштелян Заремба, він розіслав литовським князям листи:
"Русини взяли перевагу над литвинами, а незабаром підуть на вас ще й Твер і Псков, і Новгород. Нині в русинських руках усі важніші городи й замки, чого не було за Вітовта".
Олесницький викликав до Берестя князя Семена Гольшанського, наказав позвати із Стародуба до Вільнюса Жигмонта Кейстутовича, Семена ж послав до Свидригайла з останнім листом.
…Князь Гольшанський з незворушним спокоєм спостерігав, як оскаженілий Свидригайло рве на шматки королівського листа, викрикує, бризкаючи слиною:
— Я — регентом до Соньчиного байстрюка Казиміра?! Я — великий литовський князь — у прийми до згрибілого Ягайла, якому допоміг змайструвати наслідника Якоб з Кобилян? Та я настільки не вірю твому королеві, що не сів би з ним за один стіл випити вина! А ти… ти став Ягайловим посланцем, зраднику, дядечку розпусної Соньки… Бачив я, бачив твою подвійну личину з самого початку!
— Не дволичив я з тобою, княже, сам знаєш: завжди перестерігав тебе від нерозумного загравання із схизматами… Тебе хочуть поставити регентом лише для того, щоб краківський двір знав про кожен твій крок, — немає тобі віри, і мирного договору не підпише ніхто із швагром тверського князя. А хочеш миру і спокійного трону у Вільнюсі — відішли Анну назад у Твер.
— Ніколи, ніколи… — прошепотів Свидригайло. — Це остання втіха, яку послала мені доля… Ти ж бачив її, Семене… Я… Я готов присягнути на олтарі, що не візьму собі на допомогу ні одного Борисового ратника.
— Ти можеш присягнути, але такої клятви не дасть нам Борис Тверський.
— Я поїду сам до короля на переговори.
Свидригайла й Анну вінчав у степанській церковці луцький єпископ Матей, який ще перед облогою утік з міста в табір великого князя.
Двадцятирічна Анна, присягаючи перед вівтарем на вірність мужеві, боязко поглядала з–під довгих русих вій на старого дужого витязя, і любов, змішана з тривогою, огортала її душу.
Перша пошлюбна ніч в обіймах шаленого коханця, якого не замучили ні злигодні, ані роки, була для неї щастям, але над головою, замість високих склепінь палацу, лопотіло на вітрі полотно похідного намету, так буде завжди з цим неспокійним мужем, так буде завжди…