Він умовк, спазма пройшла його горлом, і зрозуміли люди, що запізніле каяття за дочку, яку віддав поганому Давидовичу, аби тільки умоцнити Олесько, пойняло тепер батьківське серце, і прихилились людські душі до олеського старости, бо і в нього, як і у всіх, своє горе. Підступили до нього ближче й мовчки чекали наказу.
Івашко переміг біль, який раптово й пекуче нахлинув до серця, він аж тепер утямив, що не бачити йому більше рідної дочки, але розумів: не батьком єсть, а державцем землі і людей, здавив у серці печію і заговорив:
— Я всім, кому Олесько був або став нині чужиною, дозволяю до вечірнього дзвону безкарно вийти з города. Хто ж залишиться — ремісник він чи купець, землянин чи тяглий мужик — на вали! Я не забуду вашої раті і вашої крові… Не пустимо ворога в Олесько!
— Не пустимо! — заревів майдан.
Римар Войцех Марцінковський, якому тільки що розв'язали руки, вибрався до Галайди на паперть і сказав спокійно:
— Родаки! Не чужинна нам земля Олеська, бо на ній ми народилися і виросли. Не затаюйте в серці зла на русинів. Не тут наші вороги…
— Не тут? Не тут?! — вигукнув Мартин Скрибка. — А де, де?
Він продерся крізь юрбу, перебіг вулицю і помчав стрімголов до обійстя судді. За ним повернули голови люди: може, колишній посіпака опам'ятався, упізнав місце, де колись давали йому жерти і вчили бити підневільних, а тепер шукає там сховку від роз'ярілого на Давидовича народу.
— Держи паскуду! — крикнув хтось, та Мартин уже встиг перескочити частокіл, виважив віконну раму і вліз до будинку.
Люди подались у бік двору, зупинилися біля частоколу і втім усі побачили, як з горища бухнув клубком дим. Закурився дах з усіх боків, полум'я лизнуло ґонт, дім спалахнув.
Божевільний Мартин продер біля димаря покрівлю, вибрався на верх і верескнув:
— Він мене вбив! Він мене вбив!
А затим провалився у полум'я.
Ніхто не рятував ні будинку, ані Мартина…
До обіду спорожнів майдан біля Дмитрівської церкви. Літня тиша стала напруженою, тяжкою — ніхто ж бо, навіть боярин Івашко, не відав, що трапилось там, над Стиром. Ждав Олесько гінців від Юрші або ж від Свидригайла. А знали всі одне: розпочалася війна.
Потім Осташко Каліграф запише у свій літопис такі слова:
"По Рождестві 1431 року били чолом Свидригайлові, сулячи допомогу, посадник Новгорода боярин Юрій Онцифорович бересту прислав йому, а такожде посадник Пскова Аким посла прислав. Побоявшись сукупного з українним поспільством православного рушення, а мужицького звиценжства, Свидригайло гінця до Руссдорфа одправив, аби магістр польські городи брав, інак сам супроти нього піде з Ягайлом. То вислав Руссдорф двадцять тисяч війська на Куяви, Добринську землю і на Познань. І спалили тевтонці двадцять і чотири городи польські, а сіл більше тисячі, і платив великий магістр крижакам–паліям за город три гривні, а за село гривню. Ягайло же свого секретаря до Свидригайла послав, аби той повинувався йому, а великий князь, в ярость попавши, ударив посла в лице і прогнав.
В перший же місяць літа король з великим військом ставши в Городлі над Бугом, виказав війну Свидригайлові і рушив на Володимир, спалив його і став обозом подле села Забороло за милю від Луцька. На другому же боці Стиру стояло шість тисяч литвинів, русинів і татар. Свидригайло міст розкидав, а бою не давав і послав до Михайла Юрші, которий у Луцькому замку укріпився, гінця з листом:
"Слух маю, же ти псю крев — мужиків узяв до оборони і що Федір Острозький, которого визволив з Кам'янецького замку боярин Баба, з мужицьким ополченням пішов до Подолії, а такожде слух маю з Теребовлі, що Івашко Рогатинський сказав мужикам зброю брати. Я же, прирожоний князь, з панами панством воюю, а не хлопством, і війська у вас боярського просив, а не ватаг і опришків. Що повість мені на таку збродню моя пані–рада і вся католицька Європа?"
І стояв Свидригайло три дні, а коли польське військо з трудністю великою й утратою свого люду през Стир перейшло, великий князь полишив чотири тисячі війська Юрші, а з двома тисячами утік у Степань над Горинню і оттоль вів трактати з князем Земовітом, которий Луцьк спалив, а замок обложив.
Король же другу колону виправив на Поділля, а третю, у шість тисяч війська, під проводом князів Казимира Мазовецького і Менжика з Діброви — через Белз на Олесько".
Із заходу дули вітри, гнали по небу розірвані хмари, і хоч вони були звичайними передвісниками згубних жнивних сльот, олеські поселенці думали, що це дими, бо й пахли вони гаривом, а вечірні сполохи наближалися без гуркоту, що ніч, то виразніше миготіли на небосхилі, тремтіли, спалахували, гасли в чорноті і знову виростали все вище й вище червінню.
До Гвашка Преслужича прискакав нарешті гонець від Михайла Юрші з Луцька.
— Готуйтеся до битви!
"Готуйтеся, бо почервоніла Солокія, Белз згорів і сплив кров'ю, і Рата, і Буг червоні; Казимир Мазовецький і Менжик з Діброви не щадять ні старого, ні малого, велика повінь рине, а встояти мусите — Луцьк стоїть! Свидригайло трактує з королівськими послами у Степані, на два роки хоче укласти мир з Ягайлом, та Луцький замок не візьмуть, хай же не візьмуть і Олеська, то пошлемо, Гвашку, послів у Новгород, і не Литво–Русь, а Галицько–Волинську стару державу піднімемо з руїн і упремося українними землями в могутню православну стіну і так стоятимемо, Іване Преслужичу, грізним обличчям до католицького світу і сильні станемо, лиш не здаваймося нині!"
Івашко Рогатинський спокійно вислухав гінця; твердий та незворушний був державець Олеської землі у всі ці тривожні дні очікування, сам обходив вали, оглядав кожну башту, кожен камінь у заборолах; олесьчани звозили смолу, каміння для метавок, мололи порох, виливали ядра для гармат, зброярі на Пушкарні кували бойові ціпи, бичі й булави, плели кольчуги, ладнали пластинчасті обладунки для ратників і наголовники для коней; оборону міських валів Івашко довірив кушніреві Галайді.
Один тільки раз спохмурнів боярин — коли кастелян боязко доповів йому: стало відомо від рогатинських перебіжчиків, що львівський староста Пйотр Одровонж віддав якомусь Миколі Параві з Любліна дідизну Преслужича на Рогатинщині з селами Потоком, Рудою, Чашниками і Насташиним. Майнула в голові боярина скрушна й тривожна думка, що небавом у нього залишиться стільки землі, скільки є її під його ногами по цей бік валів; Івашко ставав з кожним днем рішучішим і лютішим, бо що таке — боярин без землі, і сказав роздати зброю ремісникам та кметям, які бажали воювати за ту землю, яка ніколи їм не належала.