Тихо було в хоромах. Слова, що лилися з уст хворого Осташка, напливали на присутніх, мов розпечена лава; земляни, які хвилину тому насмішливо поглядали на мізерного Каліграфа, опустили тепер очі, бо сором добирався й до них; Івашко стояв посеред кімнати з опущеними руками, його дужа постать зігнулася під тягарем Каліграфових слів, костисте обличчя враз налилося багрянцем — Осташко мовчки чекав кари за зухвальство.
— Ні! — крикнув Івашко. — Ні! Ще не встигла відьма прокрастися у наш замок. А коли хтось почув, що бувала вона біля нього в ночі — не держу. Тільки пріч тоді із землі Олеської! Панове, розходьтеся по своїх дворах. І з кожного села робіть фортецю. З людей — фортецю. Жодного шляхтича не милуйте, жодного католика…
— Що ти задумав, спам'ятайся! — подався до нього Демко з Ожидова.
— Війну! Зрадить Свидригайло — кликнемо на допомогу сусідніх князів. А самі поки що станемо крицевим ланцюгом від Кам'янця–Подільського через Олесько — до Луцька. З Федором Острозьким, з Михайлом Юршею. Піднімайте народ за православну Русь!
Преслужич зупинив погляд на Костасеві Жмудському, чекав, що він, литвин, повість на його слова.
— Я з вами буду — що б не трапилося, — сказав Костас.
До хоромів увійшов каштелян.
— Панове, Давидовича в Олеську немає. Бачили його вчора пізно ввечері: виходив із загоном ратників за Браму.
— Прокляття! — ударив кулаком об стіл Івашко. — Як він смів… Посилай гінців у Теребовлю!
Удосвіта Орисю розбудив кінський тупіт на подвір'ї. Схопилася з постелі, припала лицем до шибки: обгороджений високим частоколом двір повнився вершниками. Озброєні ратники спішувалися, прив'язували осідланих коней до палів біля конюшні.
— Батько! — тихо скрикнула. — Приїхав провідати… Рідний, любий. Таточко… — шепотіла і в потемках швидко одягалася. — На коліна впаду — забери мене звідси… Не буду тут…
Боязко глянула на двері, що вели до кімнати свекрухи — певне, не спить стара, недремне в неї око за невісткою; повернула голову до других дверей — навпроти, за якими живе, окремо, рум'янощокий Адам. Він теж уже не спить — звечора рахує гроші, а вдосвіта підглядає з галереї, як виходять слуги до роботи.
Слава Богу — не приходить більше до неї. Першої ночі боялася, хоч знала, що не минути їй цього; зсудомила її огида, коли Адам прийшов і ліг поруч; напружена, ворожа й холодна ждала, проте він до неї навіть не торкнувся. Жде ласки, подумала, а дати її не могла. На другу ніч він грубо потягнув Орисю до себе, пригортав, м'яв, а вона не могла збагнути, чому далі залишається чистою. Наступного разу теж не розділив з нею ложа, він скаженів зі встиду, і аж тоді зрозуміла Орися, що буде при ньому дівчиною завжди. Легше стало від цієї здогадки, з погордою й зневагою, на які тільки здатна здорова жінка, відштовхнула від себе немічного валаха, і тоді прийшло до неї усвідомлення волі: навіть церква не в силі узаконити на все життя неосвячений близькістю шлюб.
Однак волі не було. Батько не приїжджав, а за нею слідкували всі. За ворота двору, що стояв на околиці Теребовлі, її не випускали й на крок: одвірний слуга стояв біля зачиненої брами й дивився незворушно мимо її обличчя, був глухий, мов бовван, на вимоги, погрози, просьби. Свекруха сказала: "Негоже молодиці самій вештатись дорогами, чого тобі тут бракує?", і зрозуміла Орися, що її замкнено до клітки, з якої самій не вибратись ніколи.
Таточко приїхав!
А ночами снився Арсен. Не той, котрого цілувала на цвинтарі — поривчатий, закоханий, і не той — зажурений, з опущеними плечима, якого востаннє бачила на подвір'ї, коли віддавав батькові дукат, а безтурботний скоморох на луцькому ярмарку, що співає пісню про Орисю, обпікає коханням і навіки зникає між людьми, мов голка в сіні. І були ці сни для Орисі єдиним життєвим пристанівком у брудному й мерзенному світі.
Батько приїхав. Ублагає… Буде слугою, покоївкою, білою челядиною — щоб тільки геть з цього задушливого двору, де пахне пліснявою, смердючим потом скопця, де пасуть її злі очі свекрухи, заздрісні — служниць, похітливі — дворових парубків; геть з цієї очастоколеної ями, де навіть сни полошаться від рипу стільця, на якому сидить потвора, що ночами рахує гроші.
Передсвітанковий сумерк розтавав, у двір наїжджало й наїжджало вершників, а батька серед них не було. Орися сахнулася од вікна, побачивши біля галереї тлустого чоловіка в шубі, що зсунувся з сідла й покотився до вхідних дверей.
Адам, уже одягнений, стояв у галереї біля віконця, звідки видно було весь двір: кожного досвітку підглядав, хто із слуг заспав, щоб потім покарати — голодом або канчуками.
Стетерів, побачивши озброєних людей, які без його дозволу в'їздили на подвір'я; боязко відчинив двері і прозорими очима дивився на спітнілого батька.
Давидович, сопучи, увійшов до кімнати, заштовхуючи поперед себе зляканого Адама, спитав, показуючи на двері:
— Та — спить?
— Яка напасть пригнала вас, тату?
— Питаю — спить?
— Та певне… Ніч іще…
— А ти далі — окремо?
— Навіщо питаєте, коли знаєте, — потупив очі Адам.
— Ратника тобі пришлю на допомогу. Он які здорові бугаї.
— Я ж вам казав — не треба мені жони…
— А ланів хотілося? — Давидович прошпилив сина гострими очицями. — Еге ж, хотілося. А то як інакше мав я їх видерти в Івашка? Ну, нічого, господарюй, це ти вмієш, а там — Бог добрий, ще пошле тобі чоловічої моці. Я тобі стовчу в моздирі заячого скоку, орлиного льоту, ведмежого реву, все те змішаю з ранішньою мрякою… — бурчав глузливо сам до себе, не дивлячись на недолугого сина, роздягався. — Бо ж треба спадкоємця, — пожбурив шапку на ложе. — А не поможе, то доведеться випустити лань за ворота, але на довгій прив'язі… Ну, чого очі вибалушив? — розстібав Давидович шубу, хухав у пальці, що відтавали з холоду. — Чийсь бичок поскаче, а телятко буде наше… Та–ак… Бо кому це все, коли помремо, — голоті? А ще які багатства потечуть! — потер долонями. — Отож слухай, Адаме: житимемо всі разом тут, на Подільській землі. Є добра новина: Свидригайло випустив з ув'язнення короля аж тоді, коли той послав гінця до кам'янецького старости Бучацького з наказом віддати фортецю Федорові Острозькому. Та перехитрив князя Олесницький: всунув потаємно гінцеві свічку, а в ній цидулу — схопити Федька. Бог допоміг. Ми вже під берлом короля. А він привілеї, привілеї оголосив! Хай начувається тепер коромольник Івашко Рогатинський!