Арсен зупинився біля цвинтарної огорожі й дивився на дівчину в білому кожушку й шалевій хустині, що вклякла на мокрий сніг перед могилкою. Упізнав по одежі, пригадав собі кожну рисочку її обличчя, проте й тепер не міг ніяк усвідомити, що вона і та боярівна, задля якої прийшов до Олеська із скоморошою братією, щоб грати на її весіллі, — одна й та ж людина. Тепер засумнівався ще дужче, бо чого ж би донька Івашка, якій завтра прийдуть дівчата сплітати вінок, клячала сьогодні на цвинтарі, мов сирота. То зрадів: обдурила його Орися, назвавши себе боярівною; він тихо відчинив хвірточку, підійшов і став за спиною дівчини, не сміючи переривати її молитву.
— Не спускай на м'я, Господи, гріхів з ласки своєї святої, — гаряче шепотіла дівчина і враз стрепенулася, почувши за спиною чиєсь дихання.
Схопилася, оглянулася, тихо скрикнула:
— Арсен?
Він узяв дівчину за почервонілі від холоду пальці, вона не віднімала рук, дивилася на нього й похитувала заперечно головою, не вірячи, що бачить того, проти якого молитву складала, щоб не приходив у її думки ні вдень ні вночі, бо нема її волі слухати свого серця, — то чому він тут, перед нею, наяву, чого прийшов, кого шукає?
— Звідки ти тут узявся, Арсене? Навіщо?
— Ми ж не минаємо, Орисю, ні малих, ні великих міст. Мандрівний люд народ потішає, потіхою на хліб заробляє. Ми теперки в олеській корчмі пиво п'ємо та чекаємо Стрітення, щоб провести з музикою до шлюбу дочку Івашка Рогатинського…
— Дочку Івашка? — зойкнула Орися. — Чому — ти?
— Боярин ще в Луцьку запросив. Але признайся, дівчино, що здурила тоді мене, що не тобі завтра вінок на голову покладуть, не тебе позавтра під плач моїх гуслів завиватимуть. Скажи, що та інша буде, не ти…
— Та інша буде, Арсене, — наче вітром шелеснуло.
— А ти чия?
— Твоя була б, якби моя воля…
Вона дивилася в його очі, в яких мінилися всі кольори світу, збудженого нині весною, зникли з пам'яті бліді, мов пліснява, з зіницями, як вістря голок, очі її жениха. Орися подалася уперед і відчула, як її губи обгорнула спека, як м'якли вони, розтавали і розпливалися у гарячому солоді. Був день, і серед дня коївся несусвітний гріх: наречена за день до вінчання цілувала весільного музику…
"Сеньойри, сеньйори, чи не бажаєте ви послухати пісню про кохання…" — дзвеніли скомороші гуслі. "Рано–вранці каплиця відтворена, рано–вранці кровиця розілляна, Боже, Боже, хто кровцю пролив…" — голосила якась дивна пісня на цвинтарі.
Арсен одірвався від Орисиних вуст. Вона була така прекрасна, що самому стало страшно за себе перед її красою, і здалося тоді йому, що він — не він, бо чи ж могла б його, бродячого скомороха, покохати найкраща у світі дівчина?
— Ти Івашкова донька?
— Дві в нього доньки. Одна тебе нині цілує, другій завтра гратимеш на весіллі. Одна йтиме крізь нетрі й болота весь вік за тобою, друга з нелюбом у білу постіль ляже…
— Ходи зі мною у світ, Орисю…
— Ходи зі мною у двір, Арсене…
— Залиш свого батька, дівчино…
— Покинь свої гуслі, музико…
Орися відірвалася від Арсена, відступила назад до огорожі, вийшла на дорогу й подалася — поволі, поникло. Потім зупинилася, повернулась.
— Розбий свої гуслі, Арсене. Не грай мені…
І пішла на той бік провалля, залишивши над кручею самотнього гусляра.
— Ось тобі дукат, боярине, — сказав на другий день Арсен Івашкові Преслужичу в його дворі: ще дівчата не сходилися на заводини, та вже біла челядь споряджала в дівичнику молоду.
Івашко, не розуміючи, пильно дивився на засмученого й від смутку того аж згорбленого гусляра. Переглядалися між собою скоморохи, знизуючи плечима.
— А ви відробляйте гривню, братове, я цим разом не буду за пиво честь віддавати.
— То йди собі, Арсене, від нас, — мовили дударі. — Нам давно з тобою тяжко. Відколи з Луцька пішли — і гроша доброго не перепало. Чомусь нудиш світом: то лазаря тягнеш, мов жебрак, то зовсім не хочеш грати.
— Сам знаю, що треба геть іти. Прощавайте…
Арсен підступив до побратимів, з якими обійшов півсвіту, обняв кожного і, поправивши гуслі на плечі, подався до брами. Але вернувся. Він підбіг до Івашка, що стояв серед подвір'я, усе ще не можучи збагнути дивної поведінки гусляра. Вклонившись у пояс, Арсен сказав тремтячим голосом:
— Не справляй весілля, боярине… Не віддавай дочки за поганого Давидовича. Ти ж батько…
— Так ось чого ти… Чи не за тебе віддати? — не стримав за зубами лютого крику Івашко.
І стишився, зів'яв, бо уздрів у цю мить тільки обличчя Арсена, а про його скомороший одяг, про його гуслі забув, і побачив у ньому себе самого, колишнього — молодого, вродливого, за яким пішла, не питаючи, хто він, красуня Параскева, і яка то радість, яке то щастя було в них, а що буде в Орисі з цим холоднооким Адамом, і чому б не… чому б не…
— Боярине! — схлипнув Арсен, дивлячись, як м'якне суворість батька. — Я люблю Орисю, і вона…
— Вона?! — сполотнів Івашко, втямивши, що ось тут, у цю хвилину, посмів скоморох просити руки боярської дочки — жебрак хоче стати його зятем? — Що — вона? — ступив до нього, стискаючи кулаки. — Іди ти… Іди, поки я добрий, поки собак з ланцюгів не спустив!
Служниці чесали молоду, вона дивилася крізь вікно і бачила, як ішов з двору похилий гусляр, по Орисиному лиці текли сльози, а губи ворушилися у вдячній молитві за те, що не обминула її, хай і коротка, мить щастя, що спізнала вона хоч присмак його, бо ж могли вони й розминутись…
На передмісті Арсен зустрів Осташка Каліграфа.
— Заболіло, Арсене, — сказав Осташко, вислухавши скомороха. — Добре, що заболіло. А куди помандруєш тепер?
— До Львова подамся.
— Не йди, парубче, у той Вавілон. Рать тут буде. Навіщо йдеш на той бік? Невже думаєш, що тільки мечами воюють? Гуслі — теж зброя. Хіба не болітиме тобі серце там, коли тут литиметься кров?
— За кого литиметься кров? За Івашка?
— За землю нашу. За віру православну.
— Немає у мене ні землі, ні віри, — змахнув рукою Арсен, обминув Осташка й подався Волинським шляхом.
Розділ п'ятий
НА ЗАДВІРКАХ ВАВІЛОНА
Досі серце ще не боліло. Ані тоді, коли ректор Ягеллонського університету заборонив схизматам проживати в бурсі, і Арсен у гурті жебручих спудеїв пішов співати "gaudeamus" попід вікна краківських міщан, ані коли залишав уранці нагріту тілом корчемної служниці тверду постіль в убогому меркаторії, ані коли пропив останній квартник і з чотирма такими, як і він, жаками в товаристві львівських малярів вирушив без гроша в мандри. Веселі то були часи! Де пиво пив, там честь віддавав і не залишався в боргу ні перед кривдниками, ні перед доброчинцями. Вся земля належала йому і кожну віру ісповідував.