— В'їдливий ти, Каліграфе. А мені потрібна підтримка Давидовича. Ти цього не розумієш…
— А люд піде за нього воювати?
— Люд, люд… Отара йде за вожаком… А ти, ти що робитимеш, коли почнеться? Писатимеш і далі свій літопис?
— Писатиму.
— Навіщо? Кому який хосен з того писання?
Осташко довго мовчав, а потім заговорив:
— Ішов убогий пілігрим на прощу крізь гірські нетрі, посковзнувся і впав у яскиню, звідки виходу не було. Наступила зима, замерзали на льоту птахи, мороз добирався до серця пілігрима, холодний сон склеплював його повіки. І тоді, коли вже й рушитись не міг, він побачив соболя, який проскочив неподалік нього у вузьку ущелину і зник. "Є вихід! — вигукнув пілігрим. — За три кроки від мене!" І замерз на лютому морозі, і слова його замерзли теж.
Надійшов тою дорогою другий пілігрим, і настигла його така сама доля. Близилось до весни, та не було жодної надії вийти звідси. Зм’як сніг, пожуркотіли струмки, і розмерзлися слова загиблого. Почув їх другий пілігрим, знайшов за три кроки від тліну ущелину, вийшов на волю і заспівав пісню во славу своєму попередникові, який залишив йому дороговказ, хоч сам ним і не скористався…
— Мудра притча, — сказав Івашко. — Тільки віщуєш ти нею нам не перемогу, а смерть.
— Мертві сраму не імуть… Та прокладеною дорогою, хоча б початком її, підуть інші.
До Олеська добралися надвечір. Візник зупинив коней перед валами на передмісті за Брамою. Осташко подякував старості і подався протоптаною у снігу стежкою на Циків, за яким бовваніла Біла гора. Зупинився біля воріт Галайди. Зайти б до приятеля — якби не Галайда, хто знає, де жив би тепер Осташко. Але тихо було на подвір’ї, — нема, певне, господаря дома, Галайду чути на все передмістя, коли він за роботою.
…Тоді, коли Осташко вперше опинився в Олеську, він перейшов уздовж незнайомим містом від Пушкарні до Брами і, не наважуючись пускатися в дорогу під ніч, попросився на нічліг до кушніра — той саме розвішував готові кожухи на подвір’ї.
"Заходи, заходи, заночуєш у Галайди!" — загалайкав кушнір з видубленим, немов юхт, обличчям. Він запросив подорожнього до хати й без кінця теревенив: за якусь годину Осташко вже знав усе про Олесько. Передусім дізнався, що ота велика калабаня посередині міста названа Галайдовим морем на його честь. Це колись, збувши добре кожухи на ринку, так напився, що, йдучи додому, забрів у калюжу і верещав як на пуп: "Рятуйте, хто в Бога вірує, у морі тону!"
"Що за твердиня он там, на горі? Понад сто років їй… Кажуть, ще за Юрія Тройденовича, князя галицького, збудували сей замок, а коли його отруїли в Луцьку, захопив фортецю Любарт. Ну, а потім з рук до рук. Були там ляхи й угри — хто не був. Слава Богу, Вітовт посадив у замку руську залогу, то й нам легше…"
"Про магдебурію питаєш? Ні, ще не запроваджена, проте й тут дає себе знати шляхетська хартія, яка прирівнює ляха до пана, а русина до хлопа… Але хто ти такий і що робити вмієш?"
"Зі світу я, добрий чоловіче, — відказав ухильно Осташко. — А вмію писати".
"Е–е, та це маєтність! — вигукнув кушнір. — За таким умінням і волосним суддею станеш. Залишайся тут, мандрівниче, коли ніде роду не маєш. Не пропадеш. У місті, правда, людно, але на Вороняках, сам бачив, опустіла одна хатина. Я поведу тебе завтра".
…Не чути Галайди — п’є десь загарливець. Осташко ще постояв трохи і подався у бік гір.
На схилі Білої гори, що на Вороняках — горбатому подільському хребті, який розігнав текучі води на північ і на південь, — притулилася хатина Осташка.
Крізь мале віконце видно увесь Олеськ. Перед залучиною валу, що проступив темною дугою над сніговою завією, втопилися у зацвілих інеєм садах Теребіж, Циків і Волуйки; за валом, що наїжився частоколом і низькими баштами, мріє гостроверха ратушева вежа, до ратуші підсунувся прямокутний майдан. То ринок, двічі на тиждень галасливий; поблизу ринку, в самій середині міста, блищить льодяним дзеркалом кругле озеро — Галайдове море. В різних кінцях города із гущі домів та склепів вистрелили бані трьох дерев’яних, критих ґонтом церков, а далі, аж за північним валом, ледве видніють заолеські села — Юшковичі, Ожидів, Кути, що принишкли на молочній рівнині.
На схід від міста, на віддалі гарматного пострілу, звелася з рівнини до неба Лиса гора, увінчана овальним замковим муром і високою гранчастою баштою. До замку крізь непрохідні влітку болота, що киснуть над гнилою Ліберцією й кожушаться рідким вільховим лісом та чагарями, ведуть дві обсаджені липами дороги: зі сходу — до Бродівської брами, із заходу — до Львівської. Перед нижнім валом дороги обриваються звідними мостами, що зяють, немов відкриті пащі турів.
Тяжко добратися непрошеному до Олеського замку, в якому міцну залогу тримає Івашко Рогатинський.
Осташко сидів біля віконця, дивився, як обкутується замкове громаддя синюватим смерком. Звечоріло вже, погасли світелка, сивою пеленою закрилося місто, тільки замкова башта чорно бовваніє і чутно, як перегукуються вартові.
Меркнуть у темені обриси Олеського замку, фортеці, що стоїть посередині ланцюга, який закайданив Галицьку Русь від Кам'янця по Холм. А в ньому господарем Івашко Рогатинський — ратоборець з сильною рукою.
Осташко відійшов од вікна. Хукаючи з холоду в руки, присів до столу, на якому стояв каламар з тростиною і лежав папір. Засвітив свічку.
"А що я повинен робити, коли моя зброя — не меч, а трость?"
"Давид, сідаючи, клав персти на живії струни, ми ж беремо трость скорописну, чорнило і папір і кладемо письмена…" — згадався Осташкові біблійний вірш.
"А на більше я не здатний… Що вдіяти можу?
Та я знаю: кожен стільки винен своїй отчизні, скільки він може дати їй при його здольності й умі. Слабі в мене ноги, не втримають у стременах на дикому огирі; м'яке в мене серце — мліє воно, коли побачу живу черлену кров; нікчемне моє тіло — загрузло б у землю під тягарем сталевого панцира; рука моя зігнеться мов лоза, коли б я спробував підняти булатний меч. Але дав мені Бог зіркі очі й бистру пам'ять, я постиг таємниці письма, і легка трость у пальцях дивно послушна моїй волі — гаптує вона те, що відчула моя душа і осмислив мій розум. Уся сила моя у трості скорописній. Тож коли я — не здатний ні до борті, ні до раті, ані до сохи — затрую для лакомства мережу думок своїх олжою, хай усохнуть три персти на десниці, які тримають трость, і хай забуду я таїну письма…"