"Отак посидь, любко, посидь хвильку, хай я ще раз пригадаю собі, як тебе шукав і як знайшов".
"Я чула твою розмову з крішнаїтами, — не звернула жінка на Северинові слова уваги, — й мені здалося, що ти виправдовувався перед ними, марно намагаючись знайти причину своєї втечі від людей. Я вчула в тоні твоєї мови глухе озлоблення, і це засмутило мене: який може бути гнів на когось, хто тебе не розуміє або ж перебуває у різних з тобою площинах? То інші люди, не вчи їх шукати стежки — самі знайдуть, а ти вдовольнися тим, що вони — хочуть того чи не хочуть — продовжуватимуть стежку твою… І не в'яжи їх, мов жмуток льону, в один сніпок, вони різні — хіба ти в цьому не пересвідчився, коли плив разом з ними на "Ренесансі"? А той, хто стверджує, що наша нація неспроможна, говорить передовсім про неспроможність власну".
"Ти розумієш, ще цього тобі не говорив: я певен, що в зв'язаному сніпку мусить бути той, який хотів колись мене знищити… Ще в армії я написав свою першу повість і відіслав її до Києва, в Кабінет молодого автора. То була річ наслідувальна, і я про неї нині зовсім невисокої думки: творів про часи польської окупації в Галичині було на той час чимало, і всі одного штибу — нового слова я, звісно, не сказав. Та все ж нетерпляче чекав відповіді й таки діждався. Рецензент, спочатку похваливши мене за вправність письма, на вісьмох подальших сторінках громив і знущався над моїм писанням і врешті закінчив рецензію вироком: "Це бандерівська повість, вона не має побачити світу". Слава Богу, біля мене, коли я читав, нікого не було; переляканий до смерти, бо ж майнула думка, що листа міг прочитати лейтенант Корсаков, я зіжмакав папери, запхав у кишеню штанів і чимдуж побіг до вбиральні, щоб викинути їх… Здавалось би — дурниця, та, однак, це могло коштувати мені волі, і я донині думаю, хто ж той критик, бо прізвища не запам'ятав, а певне, сидить він поруч зі мною на зібраннях, на пленумах і з'їздах, у своїх виступах хвалить мене або ганить, але чи хоч раз спало йому на думку, що він стріляв мені в потилицю? Яка ж його Україна нині: червона, синьо–червона чи жовто–блакитна? Хто він тепер — мій ворог чи, може, прихильник? Мені ця згадка ні на хвилину не дає спокою, бо знаю: він зв'язаний в одному сніпку зі мною й ніколи не втече від людей, побитий власним сумлінням і усвідомленням своєї гріховности…"
"Не став собі риторичних питань, Северине. Й чому ти шукаєш Україну поза собою, Україна в кожного у власній душі, у твоїй теж. Ти висвітли її, не бійся відкрити людям такою, як вона в тобі є. Іншої ж і не маєш… Тож берися за працю, яку вмієш робити, й розкажи всю правду передовсім про себе, хай світ побачить, у яких муках народжувалася українська держава в кожній людині й зокрема в тобі. Буде важко? Може, й так, але ти мусиш це зробити. Кажеш, що не хочеш жити з людьми, які тебе розчарували… А може, то вони, в тобі розчаровані, не хочуть більше перебувати поруч з тобою? Зізнайся в усьому перед людьми і пам'ятай: вірять тільки самозвинувачуванням, а самохвальбі — ніхто".
Майстер підвівся, взяв жінку на руки, вона була по–дівочому струнка — достоту така, як тоді, коли бавилася на Святоюрському майдані м'ячиком; поклав її на постіль, роздягнув, й вона лежала на його руці, прислухаючись, як закипає в ньому молодість; Северин кохав її й накохатися не міг, і в якусь хвилю йому здавалось, що то Саламіна. Коли втихомирився, сказав:
"Усе, що я зазнав протягом життя, відбувалося в твоїй присутності, і кожного разу ти мала інший образ. Але то була завжди ти: я знайшов тебе і більше ніколи не втрачав. А чи ти знайшла тоді свій м'ячик у кущах козолисту? І куди сама зникла? А може, тебе зовсім і не було, може, ти лише привиділась мені? Може, я тебе вигадав?.. Ха, ти чула — крішнаїти запевняють, буцімто безгрішні… Дурне, як можна говорити про відсутність того, чого не знаєш? А я знаю. Я грішив умисне, щоб, долаючи гріх, міг вивіряти свою силу в боротьбі з ницістю".
Жінка притулила долоню до Северинових уст, розгладжувала його вуса й шепотіла:
"Ти весь час обороняєшся. Перед ким? Чи не перед самим собою?.."
Северин прикрив її ліжником і сів за стіл. Довго дивився на писанку, простягнув до неї руку, ще вагався, та врешті знову покрутив нею.
VIII
На Северина навалився страх: його мацальці присмокталися до кожної клітини організму, до кожної фібри душі, перебування на гауптвахті здавалося йому тепер недосяжною свободою: там був він захищений від лейтенанта Корсакова самотністю й караульним, там він міг, зрештою, відбуватися мовчанкою під час зливи крамольних інвектив провокатора, на волі ж мусив долати страх перед розправою особіста зовсім не знайомою досі змовою із власним сумлінням та власними переконаннями, Северин супроти власної волі почав виробляти в собі інший, ніж той, яким керувався досі, спосіб поведінки, вишукував для себе іншу сутність світогляду й почав ловити себе на тому, що його мислі вкладаються в офіційні, зовсім лояльні рамки політичного трактування життя, й він мимоволі опинявся потойбіч, що й лейтенант Корсаков.
Уникав зустрічі з Андрієм із Замарстинова, зненавидів його не тільки за те, що вважав провокатором, а й за супротив владі — безоглядний та фанатичний. І якщо навіть його переконання були щирі, то глупі вони у своїй суті, бо ж зовсім не Америка виграла війну, а таки совєти, і пройшли переможним походом від Волги до Шпреє не американці, а українці, грузини, казахи, й радянська система зовсім не схожа на всохлого дуба без кореневища, як у цьому переконував себе самого Северин, — стоїть вона на землі й вічно стоятиме; зрештою, яку вагу може мати Андріїв бунт, якщо це насправді був бунт: хто нині може здолати силу совєтської держави? Головою об мур?
А втім, чому б мені не змиритися з існуючим порядком, так, як це зробили мільйони, — клубочилися в мозку думки, мов дощова черва, — чому я сам себе зневолюю до мук, чому не хочу назвати рабство — свободою, адже маю що їсти, до того ж спроможний учитися, я ж можу стати ким захочу: вченим або письменником, тільки треба піти на компроміс із владою, і маю нагоду це нині зробити — піти нарешті до Корсакова й розповісти йому, що говорив на гауптвахті Андрій із Замарстинова.