Через кладку

Страница 67 из 103

Кобылянская Ольга

Ми залишилися знов самі.

Я, не хотівши ще переривати тишину в кімнаті хорої, сіла в фотель у теміні коло листових цвітів, а Маня, мов та квітка зложившись у себе, з опущеною на руки головою на столі, сиділа неповорушно. В кімнаті ставало тихо й тихіше, лиш хлипання дощу й осторожне тікання великого стінного годинника переривали тишину.

Із звисаючої лампи, ослоненої зеленою ажуровою заслоною, розходилося ніжне, лагідне світло. Так минуло доброї півгодини. Я вже хотіла піднятися й вернути до хорої, при котрій вижидав мене, може, її син, коли оце саме в тій хвилі піднялася Маня з свого місця, поправила білу зав'язку над очима і, мов зачувши нараз рух у кімнаті хорої, підняла голову й заслухалася напружено. Шелесту не було жодного чути, але зате роздалося до наших дверей ледве замітне стукання.

Мов електричним ударом діткнена, жахнулася Маня й попросила увійти. Я не рухалася зі свого заслоненого місця. В слідуючій хвилі створилися повільно двері й увійшов Олесь.

"Добрий вечір", сказав зворушеним, півголосним звуком, простягаючи до дівчини обі руки, і приступив до неї ближче.

"Добрий вечір! — відповіла так само. — Слава богу, що вернулися. Бідна ваша мати..." почала говорити.

"Терпіла подвійно", докінчив він.

"Так, — тягнула вона далі. — Раз через саму страшну подію, про котру ви, очевидно, чули, а по-друге — через вашу неприсутність. Відтепер буде її стан уже, певно, поліпшатися". І сказавши це, вмовкла.

"І я тої гадки, — сказав він, — хоч її стан тривожить мене. Але ви, ви... — додав він здавленим голосом, мов здержував якийсь вибух чуття в грудях, — ви... як я вам віддячуся?!."

Вона махнула рукою.

"Це раз, Маню... А по-друге, ви, певно, жалуєте гірко, що вибігли з хати на місце нещастя й попали в хвилю, що потягла від вас тяжкі вчинки, вас самих не пощадила".

"Гадаєте?" спитала й звернула до нього своє бліде лице, з котрого засіяло тепер двоє прегарних, внутрішньою радістю просвітлених очей.

"Я в тому переконаний, — відповів він. — Ніхто не бере на себе тягаря чи жертви, котра получена з небезпекою власного життя".

Вона всміхнулася змучено.

"Що ж... — відповіла, — чи мала я в хвилі найбільшої небезпеки віддаватися розвазі про на слідки свого вчинку, котрий вимагав якнайскорішого рішення? Ви знаєте, — додала з тим самим усміхом, — Обринські не були ніколи добрими математиками!"

"Добрими математиками", панно Маню, — повторив він гірко. — Неначеб хвиля, як та, про котру споминаєте, могла що інше з собою принести, як нещастя й горе. І вас вона також не пощадила, пересвідчуюся... — додав й указав рукою на її обв'язку. — А могла для вас скінчитися трагічніше. Маню! — додав і заслонив на хвилину рукою очі. — Ви великі в своїх почуваннях і вчинках, але в своїй консеквенції легкодушні до розпуки. Ви могли разом з моєю матір'ю свій крок оплатити життям. Ви — молода людина, а моя мати — вам чужа. Чи ви взагалі є того свідомі, що для мене вчинили? І як віддячуся вам? Ваш вчинок мене пориває й потрясає, ви..."

Вона, як перше, перервала йому.

"Що ж, чи повторити вам ще раз, що Обринські без талану до математики й фаталісти? Що... поповнивши раз легкодушність, мусили її або направляти, або за неї відпокутувати. І я, — додала з чудним усміхом, — уже за свою похибку спокутувала".

І сказавши це, скинула з гарним, повним свободи рухом обв'язку з чола й кинула її на стіл. Яка гарна була в тій хвилі, яка шляхетна!

"Маню!"

"Так, пане Олесь. Лишається мені ще мій вчинок направити. Коли, як і що, я поки що не знаю. Коли надплине хвилина, я їй віддамся й направлю. Чи добре так? — З тим запитанням вода підступила до нього й заглянула йому в очі. — Більше тим не журіться, пане Олесь... Я..." додала й нараз урвала. Сильне зворушення, котре, очевидно, перед ним укривала, надмірна фізична втома й безсонність кількох ночей взяли верх над нею, і вона, всміхаючись сонним якимось усміхом, захиталася. Він піддержав її.

"Маню, ви хворі!" кликнув.

Але вона не піддавалася. Освободившися з його рук, стала, як перше. Вхопивши заразом поруччя крісла, говорила далі:

"Це пусте, пане Олесь. Так мені вже кілька разів лучалося й миналося. І якби власне не та моя "легкодушність", когра всіх умірковайих, не виключивши й доктора Роттера, лякає, я б на прикази доктора Роттера лежала вже давно в постелі й ослабла дальше; між тим коли мій вами й ним засуджуваний імпульс до легкодушності держить мене й досі на ногах... Але ви простіть, — тягнула майже гарячкове дальше, неначеб не мала вже з ним більше говорити, звертаючи на нього свої в цій хвилі надмірно блискучі очі, — що я зроблю вам ще дещо противне. Пані Міллер казала мені, що ви хочете вже сеї ночі самі сторожити коло хорої, а з цього не може нічого бути".

Він зчудувався.

"Як, — спитав, — не може бути? Моє місце віднині коло неї. Я вже досить приймав жертв, досить надуживав ваші й пані Міллер сили й доброту. Зрозумійте, що віднині це не сміє більше бути. А про те, до якої степені я став вашим довжником, ви, мабуть, досі й не подумали?"

"Ви мене зле зрозуміли, — обізвалася тут дівчина спокійно. — Зле зрозуміли мої слова. Обтяжувати вас обов'язками, себто впроваджувати в положення довжника проти нас, ніхто з нас не задумує. Але коли застановитесь хвилину над моїми словами спокійно, зрозумієте мене також. Стан хорої, як поясняв мені нині доктор Роттер, взмагається чи не до кризи, хора вимагає найбільшого догляду й уваги в хвилях, котрі своїми об'явами в хорої вам ще незнакомі. Самі з нею, без нашої, т. є. моєї або пані Міллер помочі, ви не впораєтесь. Позвольте, щоб ще два-три дні ми були вам коло вашої хорої помічні, котру, я признаюсь, сама вже ваша присутність буде лікувати. Як її стан поліпшиться, поступайте, як самі хочете, і ми не будемо втручатися".

"З того не буде нічого, — відповів він рішуче. — Сили пані Міллер, крім ще цеї одної ночі, я не буду довше надуживати. А вашої вже й стільки ні. Ви самі хорі, обезсилені, як щойно я пересвідчився. А я б мав вас ще й дальше займати? Який там мужик, егоїст і бог зна що інше, я видаюся в ваших очах, однак визискувачем слабших я ніколи не був. А по-друге, панно Маню, — сказав він, і його погляд задержався з неописаною ніжністю на ній, — чи ви гадаєте, що я прийняв свою матір з ваших рук, що вирвали її з самої пропасті смерті, на те, щоб другою пхнути вас за те в недугу? Ні, Маню! Хоч і як дорожу я життям моєї матері, рад би їй самого неба прихилити, але тут і в тім разі я зрікаюсь вашої помочі, не годен її приймити. Телеграфічне покличу я завтра з Ч. служебницю і з її поміччю й доктора Роттера, що, на щастя, є моїм щирим другом, я маю надію, що вирву її з хороби".