У Кеню-Граделів про це не говорили. За мовчазною згодою персонал ковбасної ані словом ненатякав господареві про те, що чекало Флорана. Кеню, трохи засмучений тим, що жінка з братом посварилися, втішався, перев'язуючи ковбаси та солячи шматочки сала. Іноді він з'являвся на порозі крамниці, виставляючи своє просте, червоне лице, що сміялося поверх білого фартуха, який обтягував його черево. Він і гадки не мав, що його поява дає ще більше матеріалу для пліток на ринку. Ковбасника жаліли, казали, що він схуд, дарма що був неймовірно товстий; інші, навпаки, закидали йому, що він не схуд від сорому за такого брата. А Кеню, наче обдурені чоловіки, що останніми довідуються про порушення своїх подружніх прав, перебував у щасливому незнанні й був зворушливо веселий, коли, зупинивши на тротуарі котрусь сусідку, питав, чи подобався їй той італійський сир, який вона вчора купила в нього, або холодець із свинячої голови? Сусідка жалісно поглядала, мов хотіла його втішити, наче всі свині, м'ясо яких потрапило до ковбасної, хворіли жовтухою.
– Що це таке, чому на мене позирають з таким похоронним виглядом? – запитав він одного разу Лізу. – Чи не хворий у мене вигляд, як ти вважаєш?
Жінка заспокоїла його, сказавши йому, що він свіжий, як троянда. Кеню дуже боявся хвороби і при найменшій недузі стогнав і перевертав усе догори дном.
Але у великій ковбасній Кеню-Граделів справді ставало похмуро: дзеркала потьмяніли, білий мармур здавався льодяним, варене м'ясо на прилавку спало у пожовклому жирі, в озерах каламутного желе. Навіть Клод колись зайшов до тітки сказати, що її вітрина виглядає "зовсім нудною". Так воно й було насправді. На підстилці з тонких блакитних обрізків паперу страсбурзькі язики в шпику мали білуватий, меланхолійний відтінок хворих язиків; добродушні жовті окости поросят виглядали зовсім кволими, а зелені паперові помпони на них – сумними. Покупці, приходячи в крамницю купити кільце кров'яної ковбаси, шпику на десять су або півфунта топленого сала, приглушали голос, як у кімнаті покійника. Перед охололою грілкою стовбичили дві чи три плаксиві жінки. Красуня Ліза носила траур по своїй ковбасній з мовчазною гідністю. Вона одягала на чорне плаття бездоганно білі фартухи. Її чисті руки, стягнені біля кисті широкими нарукавниками, її лице, що стало ще кращим під серпанком пристойного суму, ясно говорили цілому кварталові, всім цікавим, які цілий день совали в крамницю ніс, що на господарів звалилося незаслужене нещастя, але що ковбасниця знає його причини і зуміє подолати його. Час від часу Ліза нахилялася, обіцяючи поглядом кращі дні двом червоним рибкам, що також були стурбовані й мляво плавали в акваріумі.
Вродлива ковбасниця дозволяла собі одну тільки розвагу. Вона без страху гладила тепер рукою атласне підборіддя Маржолена. Він допіру вийшов з лікарні; череп його загоївся; хлопець був такий самий товстий та веселий, як і раніше, тільки ще дурніший, як був, зовсім ідіот. Тріщина в черепі, мабуть, дійшла до мозку. Маржолен обернувся тепер на тварину. Він був наївний, як п'ятилітня дитина, проте мав тіло колоса, сміявся, сюсюкав, не вмів як слід вимовляти слова, але був тихий та покірливий, мов ягнятко. Кадіна цілком приборкала його. Спочатку вона дивувалася цьому, а потім зраділа, що може робити з цією чудовою твариною все, що схоче. Дівчина клала його в корзину з пір'ям, тягла гуляти, використовувала його, як сама хотіла, поводилася з Маржоленом то як з собакою, то як з лялькою, то як з коханим. Він належав їй, наче ласощі, наче жирний кусок Центрального ринку, і Кадіна користувалася його золотистим тілом, як витончена ласуха. Та хоч дівчина добивалася від свого товариша всього, чого хотіла, і всюди тягала його за собою, як покірного велетня, вона не могла перешкодити йому завертати до мадам Кеню. Мала навіть била його своїми нервовими кулачками, але він їх, здавалося, не відчував. Тільки-но Кадіна надівала на шию кошик і вирушала із своїми фіалками на вулицю Пон-Неф або на вулицю Тюрбіго, він ішов побродити перед ковбасною.
– Заходь же! – кричала до нього Ліза.
Вона найчастіше пригощала його корнішонами. Маржолен їх дуже любив і ласував ними з невинним сміхом біля прилавка. Дивлячись на красуню-ковбасницю, дурник захоплювався і аж у долоні плескав від радощів. Потім починав підстрибувати, тихенько скрикувати, наче маленький хлопчик перед чимось смачним. Перші дні Ліза боялася, щоб він часом не пригадав, що сталося між ними.
– У тебе ще й досі голова болить? – спитала вона.
Він відповів "ні", хитаючись всім тілом, регочучи ще голосніше.
– Ти ж упав тоді? – тихенько вела далі ковбасниця.
– Так, упав, упав, упав, – почав наспівувати він дуже задоволеним голосом, ляскаючи себе долонею по голові.
Потім серйозно, в екстазі, не зводячи очей з Лізи, Маржолен повторював: "Красуня, красуня, красуня". Це дуже зворушувало молодицю. Вона зажадала від Гавара, щоб той залишив Маржолена в себе. І коли Маржолен закінчував свою арію покірного кохання, мадам Кеню ніжно гладила його підборіддя, примовляючи, що він славна дитина. Її рука зупинялась на підборідді, зігріта скромною насолодою; ця ласка знову зробилася дозволеною розвагою, знаком приязні, яку велетень сприймав зовсім по-дитячому. Він трохи роздував шию, примружував очі від приємного почуття, мов тварина, коли її гладять. Красуня-ковбасниця, щоб дозволити собі цю цілком пристойну насолоду, якій вона віддавалася з Маржоленом, казала собі, наче вона цим винагороджує його за жорстокий удар кулаком, яким мало не вбила бідного хлопця в льоху, біля комор з птицею.
А в ковбасній було тимчасом сумно. Флоран іще кілька разів заходив туди потиснути братові руку, а невістка при цьому зберігала холодну мовчанку. Флоран часом у неділю навіть обідав у Кеню-Граделів. Тоді Кеню просто знемагав, марно силкуючись оживити загальну розмову, їжа не лізла йому в горло, і під кінець ковбасник починав сердитися. Колись увечері після такого невеселого родинного обіду він, мало не плачучи, сказав жінці:
– Та що це таке зі мною? Як ти гадаєш, може, я хворий? Ти не помічаєш, я не змінився?.. Мене наче щось душить, і так мені сумно, сам не знаю чого, слово честі... Скажи, що це таке?