– Можу побитися об заклад, що коли я ввійшла, ви говорили про мене, – сказала Сар'єтта з властивою їй безцеремонністю. – Що ж ви говорили, дядечку Гавар?
Ліза покликала її до себе:
– Ану, гляньте, чи досить тоненько я нарізала?
Ковбасниця акуратненько нарізала сала на кінці
дошки, тоді загорнула його в папір, питаючи:
– Більше нічого вам не треба?
– Та вже якщо я зайшла сюди, то дайте мені ще фунт топленого свинячого сала. Я страшенно люблю смажену картоплю! В мене виходить цілий сніданок з картоплі на два су та пучка редиски... Так, дайте мені фунтик смальцю, мадам Кеню!
Ковбасниця поклала аркуш грубого паперу на шальку ваги. Вона брала свиняче сало з банки під етажеркою буксовою лопаткою і потроху легеньким рухом руки додавала його, поки набралася добра купка. Коли шалька вагів опустилася, Ліза зняла папір і спритно загорнула кінчиками пальців.
– Двадцять чотири су, – сказала вона, – і на шість су свинячого сала, всього тридцять су. Більше нічого не бажаєте?
Сар'єтта відповіла, що не бажає. Вона заплатила, продовжуючи сміятись, поблискуючи зубами, заглядаючи чоловікам в обличчя. Її сіра спідниця перекрутилась набік, бордова хустинка, зав'язана абияк, відкривала посередині білу смужку грудей. Виходячи, Сар'єтта сварилась на Гавара пальцем:
– То ви не хочете мені сказати, про що говорили, коли я ввійшла? Я з вулиці бачила, як ви тут реготали... Он ви який потайний! Не буду вас більше любити.
Вона вийшла з крамниці і побігла через вулицю.
– Це мадмуазель Саже підіслала до нас Сар'єтту, – сухо зауважила Ліза.
Мовчанка тривала далі. Гаварові прикро було, що Флоран так поставився до його пропозиції. Першою заговорила ковбасниця дуже лагідним тоном:
– Даремно, Флоране, ви відмовляєтесь од місця наглядача в павільйоні морської риби... Ви знаєте, як тепер важко знайти будь-яку посаду. І становище ваше таке, що не можна дуже перебирати.
– Я сказав, чому відмовляюся, – відповів той.
Мадам Кеню знизала плечима.
– Слухайте, це ж несерйозно... Я розумію, що вам нема за що любити уряд. Але ж це не повинно стати на перешкоді заробляти собі на хліб. Це було б по-дурному. Та й, зрештою, імператор зовсім не злий, мій друже: Звичайно, я вірю, що ви багато страждали. Та хіба ж він міг знати, що вас там годували запліснявілим хлібом і смердючим м'ясом? Хіба ж може він сам до всього доходити? А гляньте на нас: адже ж він не заважає нам вдало вести наші справи... Ні, ви не праві, зовсім не праві!
Гавар що далі, то більше ніяковів. Він не міг припустити, щоб при ньому так вихваляли Наполеона III.
– Ні, мадам Кеню, ні, – пробурмотів він. – Це ви вже занадто. Всі вони мерзотники...
– О, – жваво перебила красуня Ліза. – Ми знаємо, що ви за людина. Вас одного дня пограбують і вб'ють! От до чого призведуть усі ваші балачки. Та не будемо говорити про політику, це мене дратує... Адже тут мова йде тільки про Флорана, чи не так? Ну, от я й кажу, що йому конче треба погодитися на посаду наглядача. А ти як думаєш, Кеню?
Кеню досі й слова не промовив. Раптове запитання жінки було йому неприємне.
– Посада добра, – ухилився він від прямої відповіді.
І, через те що знову настала ніякова пауза, Флоран сказав:
– Облишмо це, прошу вас. Моя думка незмінна. Я почекаю чогось іншого.
– Ви почекаєте, – підхопила господиня, втрачаючи терпіння.
Дві рожеві плями спалахнули на її щоках. Її широкі стегна були обтягнуті білим фартухом; вона стримувалася, боячись, що от-от в неї зірветься з язика якесь різке слово. Але до крамниці зайшла нова людина, і це не дало вибухнути її гніву. Завітала мадам Лекер.
– Чи не можете ви дати мені з півфунта різної закуски по п'ятдесят су за фунт? – запитала вона.
Спочатку мадам Лекер вдала, що не помічає свого зятя; згодом вона мовчки кивнула йому головою. Клієнтка оглядала всіх трьох чоловіків з голови до ніг, мабуть, сподіваючись вивідати їхній секрет – з того, як вони чекали, коли вона піде. Мадам Лекер відчувала, що перешкодила їм, і це робило її ще незграбнішою, ще неприємнішою; спідниці її обвисли, а довгі, наче у павука, вузлуваті руки ховалися під фартухом. Вона трохи закашлялася.
– Ви застудилися, чи, що? – запитав Гавар, збентежений мовчанкою.
Мадам Лекер сухо відповіла:
– Ні.
Шкіра в неї на вилицях була червона, як цегла, а повіки, запалені від внутрішнього жару, виказували хворобу печінки від постійного заздрісного роздратування. Мадам повернулась до прилавка, стежачи за кожним рухом Лізи недовірливим поглядом покупниці, переконаної, що її хочуть обманути.
– Не кладіть мені мозкової ковбаси, – сказала вона, – я її не люблю.
Ліза взяла тонкий ніж і почала відрізати кусочки ковбаси. Потім перейшла до копченої й простої шинки і стала нарізати ласі кусочки, трошки зігнувшись і дивлячись на ніж. Її пишні руки яскраворожевого відтінку м'яко й легко торкались м'яса, наче запозичили в нього свій жир і ніжність, а пальці у суглобах злегка припухли. Ковбасниця підсунула миску і спитала:
– А чи не хочете ви нашпигованої телятини?
Мадам Лекер довго міркувала, потім погодилася.
Ліза різала тепер м'ясо просто в мисках. Вона брала на кінець ножа з широким лезом кусочки нашпигованої телятини й заячого паштету і клала кожен кусочок на середину паперового аркуша, що лежав на терезах.
– А ви не дали мені свинячої голови з фісташками, – сказала мадам Лекер своїм неприємним голосом.
Ліза мусила дати і свинячої голови з фісташками. Але торговка маслом робилася вже надто вередливою. Вона захотіла ще два кусочки галантиру, кажучи, що дуже його любить. Ліза, вже роздратована, граючи від нетерплячки ручками ножів, марно тлумачила їй, що галантир з трюфелями і що вона може давати його тільки по три франки за фунт. Гаварова невістка продовжувала заглядати в блюда, шукаючи, чого б іще попросити. Коли суміш була зважена, Лізі довелося ще додати желе й корнішонів. Кусок желе, викинутий на фарфорову дошку з форми, наче савойський пиріг, затрусився під її руками, що тремтіли від гніву. Виймаючи кінчиками пальців два великих корнішони з тієї банки, що стояла за шафкою, Ліза розлила оцет.
– Двадцять п'ять су, так? – спроквола запитала мадам Лекер.