То була смертельна мука. Від ранкового холоду Флоран трясся, немов у пропасниці; цокотів зубами, боячися, що впаде і більше не встане. Бідолаха шукав і не знаходив місця на лаві; він заснув би на ній, навіть рискуючи тим, що його збудять поліцаї. Відчуваючи, що в нього паморочиться в голові, Флоран притулився спиною до дерева і заплющив очі. У вухах шуміло. Сира морква, яку він з'їв, майже не розжувавши, завдавала йому жорстокого болю в шлунку, а випита склянка пуншу вдарила в голову. Він сп'янів од страждань, утоми, голоду. Під грудьми у нього знову почало страшенно пекти; часом він притискав до цього місця обидві руки, наче хотів затулити, отвір, звідки, як йому здавалось, виходило з нього життя. Тротуар хитався під ним. Муки Флорана були такі нестерпні, що він знову вирішив затамувати їх ходьбою. Він пішов просто перед собою й знову потрапив у море городини – і там загубився. Флоран вибрав вузьку стежку, звернув на іншу; йому довелося вернутись, але він помилився в напрямку й опинився серед зелені. Деякі купи були такі високі, що люди ходили немов між двома стінами із в'язок та пучків. Голови перехожих ледве виднілися над ними; миготіли тільки чорні або білі плями головних уборів; а великі кошики, що гойдались на головах носильників, подібні були до човнів, які пропливали по озеру, зарослому очеретом. Флоран раз у раз наштовхувався на різні перешкоди: на носильників, які вантажили на себе товар, на торговок, що сперечалися хрипкими голосами; його ноги ковзалися по товстому шару покидьків від городини та овочів, що вкривали брук. Він задихався від гострого духу розчавленого листя. Зовсім ошалілий Флоран нарешті зупинився, байдуже зносячи штовхани одних, лайку інших; він був наче нежива річ, яку тріпали й крутили хвилі морського припливу.
Бідолаха зовсім занепав духом. Він готовий був жебрачити. Безглузда гордість, яку він проявив минулої ночі, злила його. Коли б Флоран прийняв милостину від мадам Франсуа, коли б не злякався, як дурень, Клода, то не був би тут, не подихав би серед капусти. Особливо дратувало його, що він не розпитав художника про вулицю Пірует. Тепер він був сам один і міг здохнути на бруку, наче бездомний собака.
Флоран востаннє підвів очі й почав дивитись на Центральний ринок. Будівлі палали на сонці; широкий промінь проникав у глиб критого проходу, пронизуючи павільйони і утворюючи в них немов світлий портик, а на широкі пласкі дахи сипався цілий вогняний дощ. Великий чавунний кістяк розпливався, синів, вирисовуючись темним силуетом на полум'яному від вранішнього сонця тлі.. Вгорі засвітилася скляна рама; крапля світла докотилася до ринви по схилу широких цинкових листів. Ринок перетворився на галасливе місто, оповите золотим летючим пилом. Звуки пробудження все наростали – від хропіння городників, що спали на возах під своїми плащами, до пожвавленого гуркоту обозів з провізією. Тепер усе містечко повідкривало свої грати; бруківки гули, павільйони гуркотіли; все подавало свій голос, і сукупність цих звуків являла собою наче могутній розвиток тієї музичної фрази, зародження якої Флоран чув від четвертої години ранку і яка поволі розросталась у темряві. Справа і зліва, з усіх боків, верескливі голоси оцінювачів на торгах приєднувалися пронизливими звуками маленької флейти до глухих басів ревучої юрби. Це заявляли про себе морський улов, сири і масло, живність і м'ясо. Звуки дзвона давали поштовх рокоту все нових і нових відділів ринку. Сонце запалювало навколо Флорана городину. Він не впізнавав більше ніжної акварелі, блідих барв світанку. Розквітлі серцевини салату палали, гама зеленого кольору вражала силою розкішних відтінків, морква густо червоніла, ріпа здавалась розпеченою до білого жару в цій тріумфальній пожежі. Ліворуч від Флорана усе розвантажували вози з капустою. Він відвів очі й побачив удалині вози з провізією, що безупинно тяглися з вулиці Тюрбіго. Морський приплив наростав. Спочатку Флоран почував, що цей приплив доходить йому до колін, потім до живота; тепер він загрожував потопити його з головою. Осліплений, занурений у нього, відчуваючи дзвін у вухах і тягар у шлунку від усього, що він бачив, угадуючи нові безперервні хвилі їжі, Флоран почав благати милосердя, йому стало до болю прикро від думки, що він має вмерти з голоду у ситому Парижі, серед сліпучого пробудження Центрального ринку. Великі гарячі сльози покотилися в нього з очей.
Флоран дійшов до широкого проходу. Дві жінки, одна – маленька бабуся, а друга – висока й сухорлява, пройшли перед ним, розмовляючи й простуючи до павільйонів.
– Що, за покупками йдете, мадмуазель Саже? – запитала висока й сухорлява.
– О мадам Лекер, які вже там мої покупки... Самі ж знаєте; я людина самотня, так перебиваюся... Хотілося б трошки цвітної капусти купити, та таке все дороге!.. А почому сьогодні масло?
– По тридцять чотири су... В мене є дуже добре. Може, заглянете до мене?..
– Так-так. Далебі, не знаю, в мене лишилося ще трохи сала...
Флоран, зробивши над собою неймовірне зусилля, пішов за обома жінками. Він згадав, що чув прізвище бабусі від Клода на вулиці Пірует, і хотів звернутися до неї, коли вона попрощається з високою сухорлявою жінкою.
– А як там ваша небога? – поцікавилась мадмуазель Саже.
– Сар'єтта робить все, що схоче, – ущипливо відповіла мадам Лекер. – Вирішила жити самостійно, і тепер це мене більше не обходить. Як чоловіки обдеруть її, то я й шматка хліба їй не дам.
– Ви були до неї такі добрі!.. А вона, мабуть, має чималі гроші: фрукти цього року дорогі... А ваш зять?
– Е, що там мій зять!..
Мадам Лекер стиснула уста і, здавалось, не хотіла більше говорити про це.
– Все те саме? – допитувалася мадмуазель Саже. – Хороша він людина... Тільки мені казали, що в нього гроші так і пливуть.
– Хто зна, де він діває свої гроші, – брутально перервала її мадам Лекер. – Я вам скажу, – така скритна людина, такий скнара. Мій зять скоріше дасть мені з голоду здохнути, аніж позичить сто су... Він дуже добре знає, що на масло, сир та яйця в цю пору року попиту немає, а в нього чудово йде всяка живність... І ото ані разу, ані жодного разу він мені не запропонував своїх послуг. Звичайно, я надто горда, щоб позичати у нього, але це мені було б приємно.