Раптом голоси з їдальні ударили в передпокій дзвінко і гучно — то відчинили двері до коридора. Ножиці брязнули долі, і Юру здуло, мов вітром попіл. За півхвилини він був уже знову за бідонами, на площадці нагорі. Голоси прямували по коридору у передпокій. Ага, значить, Бржонковські вже йдуть! Не дочекалися й свого фаетона, щоб він вам по дорозі обломився! Постривайте, постривайте, не таке ще вам буде! Он Юра як покличе усіх своїх — як гукне Сьомку, Ваську, Казимирку, Васютку, Федька — вони їм ще пустять червоного півня. Того, що гуляє по губернії. Сатрапи!
Юрі чути, як мама тихо і лагідно все ще перепрошує за нього. Але що це? Що це гуде? Таж то батьків голос. Він вже повернувся з гімназії! Він гуде, бубонить, хвилюється. О, він перепрошує теж! Юрине серце млосно стискається. Що він наробив! Що він наробив! Таж зараз...
Страшні зойки розтинаються раптом з передпокою. Юра тулиться ще далі у куток і прикривається зверху Івановими гасовими ганчірками. Зойки щосекунди зростають. От Юзекова бекешка, от Зосьчина кофта, от Броньчине пальто. І пані Бржонковської гудзики... Здається, лементує цілий дім, цілий двір, ціле місто... Цілий світ! Юзька реве, Зоська верещить, пані Бржонковська сокоче, немов курка після яйця. А мама? Бідна мама, вона так гірко плаче. Батьків голос гримить залпами, і так страшно, що можна од страху вмерти.
— ...віддам у свинопаси! — стріляє він зразу з усіх дванадцяти гармат.
Да, да!..— чути Юрі, як схлипує мама.
Сльози заливають Юрі лице, тужурку і навіть штани. Юра ж нікому не потрібний. Нікому! І нікого в нього ж нема. Батько і мама проженуть. Казимирка, Сьомка і хлопці його прогнали. Бо він учителівський, а вони вуличні. Цих проклятих панків Юрі ніколи не треба — він ще їм допече! І він буде собі сам... Нехай! Нікого йому не потрібно. Все життя буде собі сам... Або вмре... От візьме зараз і вмре. Хай ховають! Хай плачуть. Тоді побиватимуться, що були з ним несправедливі, та буде вже пізно. Нехай! Юра лежатиме собі у трупі, і довкола буде рясно-рясно квітів. І бузок, і троянди, і айстри. Всі плакатимуть, а він лежатиме собі... лежатиме собі... собі... мертвий...
Ні, вмирати, звісно, не було потреби. Так хотілося ще пожити. Юра просто одягнеться зараз і втече з дому назовсім. І житиме собі один. Як Робінзон. На невідомому острові. У Великому або, ще краще, в Тихому океані. Він збудує собі з уламків корабля ранчо, ні — гасієнду, пі — бунгало, ні — просто вігвам, і житиме сам, навіть без П'ятниці.
Як добре було б бути Робінзоном!
На цьому Юра мало не засинає. Та голова, впавши на груди, немов підхоплюється сама. Юру збуджує раптова тиша. Двері за Бржонковськими хряпнули. Мама з батьком повернулися до їдальні. У передпокої і коридорі запала тиша і пітьма. Що ж його тепер робити? Юра зводиться і визирає з-за своїх барикад. Все спокійно і гаразд. Тільки страшно смердить гасом. Юра випростовується і стає перед вікном. Господи! Таж він весь, чисто весь залився гасом! Прокляті бідони течуть. Новий братів гімназичний костюм, позичений Юрі на маскарад! Юрі аж стає страшно. Значить, і костюм зіпсовано теж? Може, спробувати вимити спиртом?
Власне — горілкою?
Юра схоплюється і з-за другої зимової рами дістає Іванову пляшку з горілкою.
Ні, то ж треба бензином, а не спиртом.
Юра сідає на горішньому східці і кладе голову між долоні. Що ж його робити? Юзека побито, пальто порізано, і братів костюмчик зіпсовано... Так, так, все це так і було. І повернути так, щоб цього не було, вже неможливо. Це вже трапилося. Це непоправне. Непоправне!
Сльози зпову лоскочуть Юру по щоках. Яке горе! Яка безвихідь! Що ж його робити?
[1] Суфражистки — учасниці жіночого руху в Англії і Америці, які вимагали рівноправності жінок.