Чередники

Страница 2 из 3

Гуцало Евгений

— Ти навіщо обдурила, що небо горить?

— А ви чого завелися?

— То ти навмисне?

— Вжеж... Небо горить, тільки не в цю пору, а раненько дуже.

— Так само, як хмари?

— Е-е ні, інакше...

Вона йому розповіла, що на їхнє конюшиннисько щодня приїздить якийсь чоловік з корделівського заводу, на мотоциклі з коляскою, і згинці-згинці рве пашу в коляску, накриває її плащем і дає драла. От якби налякати його! Нехай Пилип домовиться з своїми пастухами, а вона з своїми — і вони його провчать гуртом.

Так і зробили. Біля худоби зоставили по одному пастуху, згуртувались і подались на конюшиннисько. Позалягали довгим-предовгим ланцюгом у зелень і чекають. Справді, зупинився в кленовій посадці мотоцикл, і якийсь чоловік, уже підстаркуватий, згинці-згинці почав рвати пашу. Нарве оберемок — і в коляску. Хлопці рачки полізли вперед, і коли вже їхнє кільце звузилося, то Пилип скомандував бігом. Чередники посхоплювалися й кинулись на злодія в атаку. Було їх багато, кожен щось кричав і вимахував дрючком. Той чоловік спершу думав пригнутись, та коли побачив, що ось-ось його оточать і, мабуть, візьмуть у полон, то скочив на мотоцикл — і геть. Чийсь дрючок мало в спину його не вцілив, але тільки в коляску попав і поїхав на корделівський завод разом із злодієм.

Галя, що разом з усіма бігла в атаку, сказала:

— Ну, тепер він і не поткнеться.

Тут саме до гурту доплентався Іван-балабан і запитав:

— Не зловили, втік?

Як тут було не засміятись! Пилип сказав:

— Ми тебе призначаємо стерегти од злодіїв оце поле.

Іван-балабан мало не до смерку просидів у чужому конюшинниську, а коли побачив, що хлопці збираються в село, то прибіг до своєї череди.

— Сьогодні, либонь, не буде,— сказав. — Я його завтра зловлю.

Пилип сховався під старою вербою й слухав, як падає дощ і як зрідка по небу роз'їжджають громи. Дощ котився й котився згори зеленкувато-блакитними краплями — і навколо стояв такий шум, наче під ранковим вітром шумить зовсім близько молодий ліс. Громи роз'їжджали з погуркуванням, вони про щось добродушно бубоніли, і Пилип щоразу намагався вгадати, що вони кажуть і на кого сердяться.

— А де решта ваших чередників?

Це Галя. Вона у величезному зеленому плащі, поли якого тягнуться на траві. Отже, голяківські вже також пригнали свій товар до річки.

— У воді сидять.

— У воді? — здивувалась Галя.

— Від дощу поховалися. Свій одяг закопали в землю, щоб не промок, а самі — в річку. Вода в річці тепла, коли дощ іде, то вони ще й нагріються.

— А ти хочеш їсти?

Вона вгостила його пиріжками з яблуками. Галя була смішна в своєму плащі з батьківського плеча — немов пташеня під стріхою. Він не втримався, щоб не осміхнутись. Її обличчя, не звикле до усмішок, також проясніло — немов весняні ростки проклюнулись на дикуватій землі. Запитала:

— Це хто подер тобі сорочку?

— А-а, зачепився,— ніяковіючи, промимрив він і вдав, що уважно прислухається, як угорі прокочується грім.

— Давай залатаю.

З-під комірця дістала голку з ниткою і взялася латати. Її маленькі засмаглі руки здалися йому схожі на материнські. Та це не заспокоїло його, а ще більше збентежило. Зашивши дірку, Галя зробила гудз і відкусила зубами нитку. Голку ж сховала під комірець. Дощ зашелестів ще густіший, то дівчинка запропонувала:

— Давай накрию хусткою.

Хотів одмовитись, сказати, що для нього верба, як плащ. Але вона сама його накрила.

— А в Голяках тамтої неділі,— почала розповідати,— грім упав на вершок тополі. Люди кажуть, що тополя всохне, бо грім їй одчахнув вершок.

Через те, що вона сидить так близько, Пилип не знаходив слів. Тепле зворушення обпалювало йому щоки, які не хололи й від краплин дощу, кинутих вітром. Йому кортіло, щоб у цей час, у цю мить, негайно сталася подія, яка б вигнала його з-під цього плаща. Але дощ шумів рівно, як і шумів. Тільки гуркнуло раз над лісом так, наче небо провалилося.

Коли прояснилось, то Галя сказала:

— Це грім там упав. Ходімо подивимось.

Він уже хотів погодитись, але вчасно схаменувся.

— А-а, немає там нічого...

Хоч душа його вірила, що має бути щось. Він, може, й погодився б, але саме почали вилазити з річки голі пастухи, заходилися викопувати з землі свій одяг.

На другий день голяківський пастух — такий пикатий, з губами-пампушками хлоп'як — закричав з того берега:

— Агей, Пилипе! Дуже захворіла Галя, то переказувала, щоб ти до неї навідався.

— Чого це я навідуватимусь до неї? — гукнув у відповідь Пилип, аби щось гукнути, бо від тієї вістки стало йому моторошно й сирітливо.

— Дуже просила!..

Той пикатий повернувся до своїх товаришів, і з їхнього гурту долинув сміх. Пилипові та веселість чужа додала тільки досади. Він сів під калиною і вже ні про що не міг думати,— лише про Галю й про те, що вона захворіла. Але й сидіти не міг, щось гнало його з місця, боліло всередині. Вдав, що побіг завертати худобу, а сам непомітно, щоб хлопці не бачили, подавсь до кінського табуна, знайшов свого чалого Васька, почав з ним говорити, гладити гриву. Васько дивився запитливо, терся головою об Пилипа, і той, нарешті, гукнув до конюха:

— Можна його напоїти?

Конюх чи кивнув, чи ні, але Пилип уже вискочив на чалого і поскакав до річки. Вибрався на той берег і ожинистою балкою помчав на Голяки. В балці стояла задушлива спека, сліпучо-біла від прямих сонячних променів. Чим далі скакав Пилип, тим більший розпач опановував його і скоро йому вже здавалося, що то він сам захворів. Відчуття болю в голові і в грудях було таким знеможливим, що він захитався й мало не впав. Мусив припинити чалого—і все навкруги видалося спокійним, байдужим до його болю, й від того мука його аж заплакала в душі. Так ревно заплакала, що тиша навколо почорніла, а балка темною стала, ніби все вигоріло.

Чалий поволі ступав, наче переживав разом з Пилипом. Уже голяківські сади на краю поля зеленими хмарами полягали, як раптом його покликали з-за тернів:

— Пилипе, ти куди?

Він не отямився й тоді, коли побачив перед собою Галю. Вона стояла з вузликом,— мабуть, несла харчі до череди; на голові розцвітав вінок польових квітів, упереміжку з колосками; й сама вона з світлою косою, засмагла, була схожа на золоту квітку цього літнього дня.