— А перекинете ви архірея... — раптом з легкою посмішкою пускає Кавун.
Козолуп від несподіванки на мент замирає. Потім схоплюється на коліна, люто б'є себе кулаком у груди й скрикує:
— Я перекину?!
— Та вже ж не я.
— Я перекину?!
— Та не я ж, кажу.
Козолуп з безмежним здивованням озирається навкруги, немов кличучи ввесь степ послухати цього чудного, божевільного чоловіка. Далі безнадійно і з презирством махає на нього рукою, сідає і починає закурювати.
Недалечке дрібно й безсило, як прив'язаний за нитку до небесного шатра, б'ється в повітрі кібець. Кавун байдуже слідкує за ним.
Степ хитається, переливається і біжить за обрій, де зблідле від спеки небо зливається з гарячим синюватим туманом землі.
Козолуп робить цигарку й весь час здивовано й ображено хмикає. Щоб він перекинув! Ха, цього йому ніхто не казав. Ну-ну!
Він умить одклада цигарку й хмуро лізе в кишеню. Вийнявши напівпорожню пляшку, мовчки витягає затичку й підносить до рота. Але тут же скидується й простяга її Кавунові:
— Для любопитства ковтнуть трошки? Кавун повертає своє понуре, з важким носом лице, уважно дивиться на горілку й одвертається.
— На начальственім посту не полагаєтьця етім заніматьця... — крізь зуби цідить він і спльовує.
Козолуп стискує плечима і п'є сам. Потім обережно ховає пляшку в кишеню і, як ні в чім, знов починає розмову про те ж саме.
Тіні стають все довшими, але вже в другий бік лягають. Там, де стояла бричка з панами, холодку нема, і сонце блищить на клаптиках сіна та недокурках.
Трохим сидить на возі, звісивши ноги в рудих задерев'янілих чоботях, і тоскно водить очима навколо. Не їде архірей. Ах, горенько, горенько. А дохтур наказував на рано бути. Та гляди, казав, не гайся, бо може померти, сам винен будеш.
Атож, сам дохтур так сказав, спасибі йому. Над вербами прожогом пролітають дві дикі качки і, тонко та дзвінко розрізаючи крилами повітря, зникають в тому боці, де видно на горі біленькі хатки Болотянки з двома вітряками збоку.
Хати в розквітчаних садках похожі на наречених у білих фатах, а млини — немов піп та дяк благословляють їх, розставивши руки в широких рукавах.
Трохим глибоко зітхає і, нахилившись до Мотрі, пильно й сумно вдивляється в неї. Сіре лице з пукатими баньками очей, покритих синявими віками, непорушне" В куточках губ замерли мушки з золотисто-зеленими спинками. Дихає чи ні?
Трохим легко змахує мух і дивиться. Губи ледве помітно ворухнулися. Ну, слава богу й за це.
— А що, ще жива стара? — чується голос за спиною.
Трохим підводиться: стоїть той самий чоловік, що в архірея за кучера буде.
— Дякувать богові, жива ще. Жива поки що. А як далі буде, не знать. Того вже сказать не можу. Ой, не можу та не можу. І хотів би чоловік сказать, та не сила його.
— Нічого, дядьку, ти не внивай. Поклади упованіє на мене. Вєрно. Я доложу архіреєві. Я поговорю з ним про тебе. Архірей у бога не то, що ми. Ти молись хоч сорок дней і ночей, та нікоторого означення. А архі-рей руку возложив, шепнув богові пару слів — і стара твоя хоч танцюй. А що ти собі думаєш? Вєрно.
Трохим теж не сумнівається в цьому, та от біда, чи доживе стара.
— Доживе! — глибоко переконаним голосом завіря Козолуп. В такий день, коли він буде везти самого архірея, щоб якась там баба не дожила. — Об'язательно доживе, ти про це й голови не клопочи собі. Як можна! Це ж, брат, як на долоні тобі написано. Ти що собі думаєш, що це так собі, як той казав, спроста повстріча-лись ми тобі на дорозі, — я, значить, та архірей? Тут, брат, сам бог так тобі підстроїв. Ага! А ти б собі как думав? Е, чоловіче, у бога ходов много...
Мотря ворушиться й скрипучим зусильним голосом говорить:
— Дай боже здоровля за... добре слово... Хай господь не оставить... за ласку...
Вона силкується розтулити смажні сухі уста в посмішку і вдячно кліпає очима до Козолупа.
— А що? Хіба неправильно розсуждаю? — задоволено скрикує Козолуп. — Ого, тітко, ще так затанцюємо, що держись... Ха!
Трохим сумно й ласкаво хитає головою, а Мотря стомлено заплющує очі; але по виразу її лиця видно, що вона все чує, розуміє й повна терпіння та непохитної, всецілющої віри.
Козолуп же знов підтверджує своє обіцяння поговорити з архіреєм і починає оповідати, як він колись возив по три архіреї на день, а коні — не коні, а чисті тигри. Тільки оком кивни — і, як людина, тебе розуміє.
Трохим увічливо, але неуважно виявляє здивовання й з надією погляда на могилу, де нерухомою масою, як кам'яна баба, сидить стражник Кавун.
Спека побільшується, густішає, звуки стають глухішими. В жовто-зеленій осоці болотця кумкають жаби. Тон їхнього кумкання скорбний, жалібний, повний тяжкого непорозуміння. Здається, їх боляче невідомо за що хтось скривдив, і вони покірно, недоумінно стогнуть і жаліються комусь. У-ум!.. У-ум!..
Стомлені спекою конячинки стоять, похнюпившись і притулившись головами одна до одної. Вони немов слухають жалі жаб, немов їхню кінську долю оплакує тихе болотце.
Трохим теж затих і сидить коло старої, непорушне дивлячись у землю. Над їхніми головами безшумно носяться ластівки, неначе виписують незримі хрести.
— Не видно, Трохиме? — часом чується тихим шепотінням від Мотрі.
Трохим скидує очима на могилу, де сидять Козолуп та Кавун, і сумно відповідає:
— Ні, не видко ще, мабуть.
Жаби стогнуть. Самотньо, безнадійною покірністю звучить їхня скарга в застиглому гарячому повітрі. У-ум!.. У-ум!
— Ох, недобре мені, Трохиме, — шепоче Мотря, — смертонька моя...
Трохим з боязкою тугою дивиться на неї і тихо говорить:
— Потерпи, Мотре... Може... архірей. Що ж робитимеш? — їв голосі його чуються ті самі ноти, що й у кумканні жаб.
— Наказував дохтур, щоб рано бути... — несміло додає він, — та задержали нас. Ай, горенько. Задержали, хай господь милує.
Мотря мовчить, і не знати, чи чує вона.
Аж ось, нарешті, архірей їде — на Широкій Могилі скибчасто й розпливчасте задиміла козацька телеграма. Кавун у ту ж мить поїхав у Болотянку сповістити пристава, і Козолуп тепер сам на могилі. Він то присідає, то лягає на землю і весь час з-під руки дивиться в той бік, де, на його думку, мусить з'явитися карета архірея.