Ми вирушили назад. Мовчазні провідники супроводили нас до караванної тропи. Чудесна долина лиши-лася в пам’яті, як фантом, як міраж серед пустелі. Перед нами лежала невимовно тяжка путь додому. Чи добе-ремось? Чи не загинемо десь серед пустелі?
Потім… провідники зникли. Туман, тиша. Ми знову були самотні, серед хаосу скель. Я йшов, прислухав-ся до звуку власних кроків, оглядався, і в серці моєму ворушився сумнів: "Чи не приснилося? Чи було це з на-ми, чи ні?" Занадто неймовірна різниця між звичним світом і тим чарівним відблиском неземної реальності.
Ну, не стану описувати всього, що ми витерпіли. До Алтаю таки добралися. Старого Лебедя не застали, він помер, — чи від хвороби, чи, може, з туги за донькою.
Невдовзі після повернення занедужала Ксеня. Я божеволів від розпачу, а вона танула, як свічечка і, усмі-хаючись жалібно, шепотіла:
— Прощай, мій єдиний друже. Вже простяглася дорога — далека… далека… Нема їй кінця. Розум не вміщає. А — радісно. Я вмру спокійно. А ти — йди далі… Допоможи іншим. І не забудь мене… Не забудь свою Ксеню… на новій дорозі…
Потім — самотина. Роздуми. Арешт. Мене звинувачували в шпигунстві. Я все ж таки працював у табо-рах лікарем. Зрештою, перевірили, виявилося, що злочину я ніякого не вчинив. Випустили.
Я поїхав на Україну. Працюю лікарем-психіатром. Дивлюся па дітей, на юнацтво. Мрію, жагуче споді-ваюся, що, може, їм відкриються нові обрії буття. Вірю, що мої мрії недаремні, адже стільки крутих стежин позаду. Людство заплатило страхітливу ціпу за кожне відкриття, за руйнування ілюзій. Серед ураганів долі, серед розчарувань, серед битви страшної росте нова свідомість. Вже неземні шляхи мріють перед очима сучас-ників — вони прагнуть у безмір…
Ну от… я розповів вам, Михайле Кузьмовичу, про себе. Може, недоладно, може, плутано… зате щиро. Чи допомогла вам моя розповідь? Чи розсіяла якісь сумніви?
Вислухавши сповідь лікаря, Михайло замислився. Він був дуже вражений. Складна і трагічна доля Соко-ла затьмарювала власну драму, вносила нову співмірність у розуміння свого лиха, розтоплювала егоїзм особис-того болю. І десь у глибині свідомості Сагайдака вже зароджувалися нові сподівання — немислимі, химерич-ні…
— Дивно, — прошепотів він. — Ніби казка…
— Для мене все життя казка, — озвався лікар. — Я дивуюся досі всьому, що стрічається в моєму житті. Квітам, щебетанню птахів, дитячим іграм. І радію, що не став песимістом. Життя важке, сповнене протиріч, але воно й прекрасне. Чим? Боротьбою! Відчувати опір стихій, коли ти прагнеш до прекрасної мети, — що може бути радісніше?
— Я розумію, — згодився Михайло. — Розумію… і погоджуюся… Але квітку, й дитину, і птахів можна зустріти щодня, а те, про що ви розповіли, — легенда. Чому ж ви не опублікували своїх спогадів? Тепер безліч гіпотез про пришельців, про контакти з іншопланетним розумом. Ви, як очевидець…
— Очевидець? — скептично запитав Сокіл, поворушивши сивими бровами. — А чим моє свідчення до-поможе істині? Ви гадаєте, що пришельці мають потребу в моєму свідченні? Якби вони хотіли — давно б здій-снили маніфестацію своєї могутності. Цього нема. Отже, вони не хочуть. Яке ж я маю право діяти всупереч їх-ній волі?
— Це правда. Я не подумав. А може…
— Що?
— Ви не думали над тим, що це вам…
— Приснилося? Привиділося? — якось дивно усміхнувся лікар.
— Так…
— Думав. І досі інколи майне така думка… Ущелина… Туман… Наше гаряче прагнення… Я побачив те, чого прагнуло моє серце. Тим більше, що матеріальних, речових доказів я не захопив…
Лікар помовчав, задумавшись. Потім у його очах засяяли іскорки радості.
— Ні, ні, не розчаровуйтесь. Не смійте розчаровуватися в найхимернішій легенді. Якщо вона допомагає вам стати кращим, чистішим, мужнішим, — вірте в казку. А, крім того… крім того, моя Ксеня… вона теж бачи-ла… Не може бути такої узгодженої колективної галюцинації. Чуєте?
— Чудово було б зустрітися, — прошепотів замріяно Михайло.
— З ким?
— З ними…
— Спробуйте, — загадково сказав Сокіл. — Може, пощастить. Тепер легше. Космічна ера. Міжпланетні польоти. Час наступає. Може, пощастить…
— Лікарю, я вдячний вам. Мені легше. Біль зі мною — нікуди не подінеш його. Зате я збагнув — не мо-жна замикатися у шкаралупі егоїстичного болю. Життя єдине — різні форми. Безсмертна форма — то смерть життя. Тяжко втрачати кохану істоту… але жити ілюзією — ганебно…
— Чому ж втрачати? — тихо озвався лікар, задумано дивлячись у вікно. — Наука не зупинилася на місці, розкриває нові таємниці буття. Можливо, вже не так далеко розгадка безсмертя…
— Безсмертя? Але ж ви самі сказали…
— Що я сказав? Що безсмертя статичної форми — абсурд. Безсмертя динамічного потоку — прекрасно. Ми зберігаємо єдину свідомість від дитинства до старості, але практично — ми вічно вмираємо. Адже тіло на-ше в дитинстві, в юності, в старості — не одне й те саме. Цілком інше. А свідомість — єдина. Знайти можливість переносити свідомість в інші форми, витончувати ті форми — ось прекрасна ідея для шукачів…
— Так мріє Рішідева, — прошепотів Михайло.
— Рішідева? — перепитав Сокіл. — Я чув це ім’я. Індійський біопсихолог?
— Так. Це мій давній друг. Ми зустрілися в тяжкі часи. З ним і ще з одною людиною. Вони стали моїми побратимами. Лікарю, я до речі згадав про них. Дайте мені папір, чорнило. Я напишу їм. Це конче потрібно…
Незабаром прийшли відповіді з-за кордону. В телеграмі з Америки було кілька фраз:
"Любий друже Михайле, тримайся мужньо. Так, як тоді, перед лицем смерті. Все життя — подвиг. Так я розумію покликання Людини. У мене — радість і тривога. Новий рубіж. Лечу на Місяць. Сам розумієш — пев-ності нема, чи повернуся. Віритиму. Пошли мені щиру думку добра. Пройду над безоднею, як проходили ми тоді втрьох під кулями ворогів.
До зустрічі, Михайле. Дай мені руку свою. Гаррі"
Свамі писав у листі:
"Мій брате Михайле, засмучений твоїм листом. Знаю, як тобі тяжко. Не втішатиму, ти — сильний, сам втримаєшся, не впадеш.
Правду кажучи, я радий, що ти не йдеш легким шляхом. У горі зростають воїни життя. Ти — з таких.
Ти запитуєш про пришельців? Тепер це модно. Я не люблю моди.
Ми в Індії давно знаємо про них. Але індуси не полюбляють сенсацій. Вони вміють оберегти прекрасні поняття. Краще змовчати, ніж профанувати. Твій знайомий лікар правильно сказав — буде потреба, вони самі з’являться. Шукати їх? Треба. Тільки шукачі повинні в серцях своїх сформулювати чітко розуміння необхідності такого контакту. Цікавість? Цього не досить. Жадоба нової інформації? Замало й цього. Ми ще не впо-ралися з власною інформацією. Отак, перебираючи одна за одною всі проблеми необхідності, шукач дійде до основного. Про основне — не скажу. Подумай сам.