— О’кей! — сказав Гаррі, міцно тиснучи руку Михайлові. — Я теж радий. Ти славний хлопець. Люблю таких. Ну що ж, тепер моя черга? Я зовсім коротко.
Мій батько рибалка. З діда-прадіда. Ми переселенці з Ірландії. З давніх-давен поселилися на Каліфорній-ському узбережжі. Буря, океан, хвилі, шторми — все це входило в плоть і кров роду. Ідеї роду — теж такі: сво-бода, зневага до смерті, культ героїв. Кожне дитя змалку знало про Вашінгтона, Лінкольна, Спартака. Ну і про сімейних традиційних героїв, яких ви не знаєте. Ось так ми жили. Батько змалку брав мене в море. Я звик до солоних бризок, до запаху риби, водоростей, до штормів і хвиль. Думалося, що продовжу традиції роду, стану рибалкою. Та одного разу наступило лихо. Батько не повернувся з плавання. Все ковтнув океан — рибалок, шхуни, наші надії…
У нас був прекрасний котедж на березі океану. Сад, гараж, квіти. На обрії — гори. Я ходив у школу. Піс-ля загибелі батька довелося все пустити з молотка, щоб сплатити кредит за котедж. Ми залишилися майже жеб-раками. Пішли з матір’ю по країні. Зрештою мати найнялася в їдальню аерошколи для цивільних пілотів. Ми зажили більш-менш пристойно. Я закінчив школу. Потім — армія. Училище повітряних сил. Війна. Мене збили над Арденнами. Ну що — я маю життя бідніше, ніж у Михайла? Чи не так?
— Не так, — сказав індус. — Ти більш прихований, внутрішньо зібраний. Та я відчув багато того, про що ти змовчав. І головне, друзі, — всі ми спільники, хоч і з різних країн. Ви ж хотіли знати, що об’єднало нас на одному полі? Так це можна тепер сказати: людяність…
— Згода, — сказав Михайло.
— О’кей! — енергійно кивнув Гаррі, дружньо усміхаючись. — Ніщо не замінить цього…
— Тепер ти, Свамі. У тебе повинна бути найцікавіша розповідь, — озвався Сагайдак. — Говори…
— Мабуть, досить, друзі. Вже пізно. Треба поспати. Моя розповідь справді довга. Хай завтра. На роботі або тут, після вечері…
— На роботі навряд, — позіхнув американець. — Наці пристрелять. Ви ще не знаєте їх. Мені розповіда-ли полонені — мабуть, у пеклі краще…
— День покаже, — загадково сказав Рішідева. — Доброї ночі…
Американець повернувся на правий бік і одразу ж солодко засопів. А Михайло ліг горілиць, дивився в сутінки барака, прислухався до тривожного сонного гомону сотень полонених, плив на хвилях важкої знемоги. Свамі ще сидів на краю нар, склавши руки на грудях, не ворушився. Він здавався висіченим із каменю. Що за людина?
Важкий сон знеміг Сагайдака. Спав до світанку — без видінь, не прокидаючись.
Зловісний звук сирени повернув до свідомості. Михайло підскочив на нарах, ударився головою об низьку стелю. Внизу вже метушилися полонені, торохтіли миски. У вікно вливалося сіреньке світло ранку. Свамі сидів на краю нар, схрестивши ноги, дивився невидющим поглядом десь у куток.
— Ти що — не спав? — здивувався Михайло, протираючи заспані очі.
— Трохи спав, — усміхнувся індус. — Мені досить годину-дві. Я звик до короткого сну…
— А де Гаррі? — оглянувшись, запитав Сагайдак.
— Умивався. Тепер побіг за сніданком…
Промайнуло обличчя Бояка. Він усміхнувся хитрими очима, кивнув привітно.
— Здоров, земляче. Поспішай, умивайся. Бо надійде "капо", не встигнеш!
— Що за "капо"?
— Краще його не знати. Наглядач, із німців-рецидивістів. Вислужується. Звір!
Бояк побіг далі. Михайло, не зволікаючи, рушив до вбиральні, штовхаючись між різномовним натовпом полонених. Біля бачка з пійлом зустрів Гаррі. Американець білозубо всміхнувся, холодні блакитні очі зажеврі-ли.
— Гуд монінг, друже! — кивнув він. — Тримай свою порцію…
Пійло парувало, дражнило апетит. Михайло ковтав слину, з жалем дивлячись на мізерну порцію чорного хліба. Разом з Гаррі вони проштовхалися до свого місця, вилізли на нари. Свамі, як і вчора, взяв хліб, мовчки одвів рукою баланду.
— Ти що? — розсердився Михайло. — Вмерти хочеш?
Лагідна усмішка з’явилася у індуса біля вуст. Він заспокійливо торкнувся пальцями плеча Сагайдака.
— Мій друже, їж. Мені вистачить.
— А як жити?
— Психічні резерви, — серйозно сказав Свамі.
— Хай буде так, — весело згодився американець. — Нам краще. Наминай, Михайле!
Вони швидко висьорбали пійло, з’їли хліб, вилизали миски. Гаррі зітхнув, скептично поглянув на дно посудини.
— Багато не напрацюєш на таких харчах…
— Ви-и-иходь! — залунало від дверей. — Швидше! Шнель! Шнель!
Полонені сипнули з нар, товпилися до виходу, вискакували надвір, лаштувалися в ряди.
Повз полонених рвучко пройшов "капо", низьколобий, з пронизливим поглядом маленьких очей, у сіро-му військовому френчі без відзнак. В руках наглядача зловісно похитувалася гумова палиця. Полонені замовка-ли, одвертали очі вбік. Десь спереду виникла суперечка, "капо" поспішив туди, почувся крик. У повітрі знялася палиця, глухо гомоніли полонені.
— Тихо! — ревнув "капо". — Руки…
Два солдати швидко, вміло одягали наручники, знову приковуючи полонених рука до руки. Пролунала команда. Колона рушила до воріт, вийшла з табору. Спереду, позаду й по боках охоронці, собаки. Високо в небі засяяли вершини, освітлені вранішнім сонцем. Десь кричали півні. Шумів глибоко в ущелині гнівний потік.
Колона, не переходячи містка, швидко прямувала ущелиною вниз. Минула рідкий лісок хвої, вийшла до глибокої каменоломні. Місцина, де добували камінь, утворювала гігантський амфітеатр. Вихід лише один, з нього — дорога до потоку, через міст і на автостраду. Простір замкнений прямовисними стінами. Про втечу годі й думати. Німці знали це, тому полонених біля входу до каменоломні розковували і пускали без конвою.
— Новенькі, — закричав "капо", вимахуючи палицею, — старости вам покажуть місця роботи. Не про-буйте огинатись! Перекурювати не раджу!
Бояк повів полонених з свого барака вниз. У багатьох місцях громадились купи каміння — то на світанку потрудилися підривники.
— Хлопці, розкладай дошки, готуй тачки, — скомандував Бояк. Підійшовши до Михайла, прошепотів: — Та не надривайся, бо швидко хана. Кладіть поменше, а то очі на лоба випре! Ось вам тачки, молоти, кирки. Оце ваше місце, а туди возити і скидати в машини…
Полонені розбрелися по каменоломні. З’явився поміж камінням химерний візерунок дощок. Завуркотіли машини, стогнучи, під’їжджали до пунктів вантаження.