— Так? — підвів брови Михайло. — Це цікаво. Це ти недурне слово сказала. Клапан. А що — схоже. Хто придумав?
— Молодий працівник. Аспірант. Готує дисертацію на таку тему…
— Не бачити йому кандидата, — усміхнувся Сагайдак. — Небажані висновки випливуть з такої теми…
— Ну, татку, адью! — сказав Андрійко, давлячись бутербродом. — Поспішаю…
— Чого ж ти мене нічого не запитаєш?
— А що ти скажеш? Я все знаю! Філософи? Не люблю! Транзистора привіз?
— Ні. Навіщо він тобі? Маєш же.
— Японського хочеться. В Празі не бачив?
— Не бачив. Не цікавився.
— А чим же ти цікавився? Бувай! А то запізнюсь…
Син вискочив у двері, загрюкав по сходах. Затихло.
Михайло покрутив головою, хмикнув. Лобуряка росте. Як бадилина — без догляду, без програми. Еклек-тичний світогляд, хаос в голові. Головне — транзистор, футбол, анархічне мислення, заперечення авторитету. Філософія для нього "зола", як він любить висловлюватися. А сам, як і його задерикуваті товариші, в полоні найгіршої, вулично-міщанської філософії: "Один раз живемо". Невже не переросте цього жахливого впливу, невже віддалиться, стане чужим? Очі, обличчя, тіло — рідні, теплі, бажані. А душа — в сутінках, дихає холод-ком, чуженіє. А може, гра? Гра в самотність, незалежність? Якби-то!
Непомітно спадав над Києвом вечір, спалахували на вулицях ліхтарі, неонові реклами. Михайло помився під душем, переодягнувся, ліг в кабінеті на дивані.
Ніна з’явилася на порозі спальні в розкішному пеньюарі, ніжно покликала:
— Йди до мене, Михасику…
— Голова болить, Ніночко. Хочу спати. Я не виспався…
Він одвернувся до стіни. Ніна кішечкою підступила ближче, вражено зазирнула в його обличчя. Гарячі перса лоскотали спину, дратували Михайла.
— Як? У перший вечір… і ти не хочеш зі мною?..
— Нездоровиться… пробач… може, грип?..
— Я тебе вилікую… посунься…
Вона ковзнула ласкою під ковдру, обняла чоловіка. В ньому прокинувся звір, заворушився, випустив кіг-ті. Слабенький голос застороги дзвенів, ніби комар, але він був нечутний в громі и бурі предковічного почуття. Вічна жадоба і вічне невдоволення. Як це смішно, нарешті!
Пролетіла, зійшла хвиля. Стало незручно, соромно перед самим собою. Що з ним? Раніше такого не бу-ло. Адже дружина, чверть століття незабаром, як живуть разом…
Ніна муркотіла, мліла від задоволення, цілувала його в щоки, в груди. А він огидливо завмирав від тих доторків, і йому здавалося, що то хтось з кожним поцілунком ставить на його тілі, на серці, на душі мокру, сли-зьку печатку, яку треба було одмивати…
Нарешті вона пішла. Було сумно, безвихідно. Ніна теж не винна. Чому в нього виникає до неї неприязне почуття? За віщо. Яка є, така є. Бачили очі, що купували… Довгий час мирився, подобалося. А тепер? Зустріла-ся молода, чиста. Скажуть — розпутник. Хто загляне в душу? Хто проаналізує? Та й сам себе хіба він проаналізував? Відчував єдине: без Ганнусі не жити.
А як бути з нею? Вік розділяє їх. І становите. Вона розквітає, він зів’яв. Що дасть їй — безпосередній і юній? Свій трагізм, свої пошуки? Кинути в її впевнену душу зневіру, сумніви, тривогу. Загадка, безвихідь…
Знав напевне лише одне: мусить побачити її, почути чаруючий голос, пройтися поруч з нею. І більше ні-чого не треба. Хай вирішить доля. Хай вирішить…
Вранці Михайло старанно голився, довго вибирав біля гардероба сорочку. Дружина помітила те, здиву-валася. Поспішаючи, похапцем кинула:
— Що це з тобою? Ніби до нареченої збираєшся.
Михайло щось муркнув, сердито схопив якусь картату сорочку з коротким рукавом, застібаючи ґудзики, косо глянув на Ніну, пробурмотів:
— Все тобі щось ввижається…
— Чого там, — сказала жартівливо вона. — Одразу видно — сподобатися хочеш. Нічого не вийде, такого тюхтія дівчата не люблять. Сучасні кралі шукають бойових хлоп’ят. А ти — гімназист. На роботу йдеш сього-дні?
— Ні. Попрацюю над дисертацією…
— Чудово. Я дуже хвилююсь за тебе. Правда, ґрунт підготовлений, але знаєш — треба з блиском прочи-тати. Ефектно! Ну бувай!
Вона цмокнула чоловіка в щоку, вийшла. Михайло стояв біля дзеркала, боявся глянути сам собі в очі. Збрехав. Уже треба брехати. Як же так? Святе, чисте почуття, а треба приховувати, затаювати. Інші можуть, вважають це навіть необхідним, природним. Живуть подвійним життям. Він не зможе. Бо совість спалить, заклює. Краще буря, сварка, конфлікт, аби не брехня…
Він вийшов на вулицю. Опинився в людському потоці. Відчув себе, ніби листочок у вихорі. Треба подо-лати невмолимий потік, знайти серед хаосу інший листочок. Які сили, яка глибока чи випадкова закономірність кинула їх назустріч одне одному? Де причинність? Чи є вона? Не може не бути, бо тоді не існувало б нічого в безмірі — ні сонця, ні любові, ні совісті, ні самозречення. Найкращі людські почуття, найчудовіші творіння розуму й серця не можуть бути наслідком випадку…
Михайло спустився на фунікулері вниз, погуляв біля річкового вокзалу, пообідав у буфеті. Потім прой-шовся по набережній і вузькими покрученими алеями піднявся до пам’ятника Володимиру. Здалеку побачив тендітну постать Ганнусі. Вона стояла над кручею, спершись на парапет, роздивлялася постамент пам’ятника. В грудях Михайла ворухнулась незрима рука, здавила серце. Не знати звідки — легенько прокотилася хвиля туги. Дівчина побачила Сагайдака, ступила кілька кроків назустріч. Простягла руку, вітаючись.
— А ви мені снилися цеї ночі, — сказала просто й серйозно.
— Як? — тихо запитав він, затримуючи її гарячу руку в своїй. Потім випустив, і вони пішли понад ого-рожею вниз.
— Ніби я з дівчатами над Черемошем. Вечір на Івана Купала. Зоряно. А ми пускаємо вінки на воду. Знає-те — є такий звичай? Гадають на суджених. Інші вінки пристають до берега, а мій — пливе й пливе. Я за ним, я за ним, а вій все далі, далі. Вже й сіл не видно, нема людей, а я все біжу. Урвища, скелі, моторошно — а вінок все пливе. І ріка невесела, каламутна, і ліс якийсь дикий. Мені страшно, і нікого попросити, щоб допоміг спій-мати вінок…
— А я? Ви ж казали, що я снився?
— Потім, пізніше. В цьому сні вас не було. Потім щезла тота ріка, вінок. Далі забула, як то було — та опинилася я з вами поряд біля вогнища. Ніби теж на Івана Купала. Треба стрибнути через вогнище. Я розігна-лась, стрибнула. Обпекло мене, але перестрибнула. Дивлюся — а вже з цього боку вогнища темно, немає лю-дей, безодня поза мною. А ви ще там. Я чекаю, а ви не стрибаєте. Пробуєте розігнатися, а вогонь піднявся висо-ко, так і скаче полум’я, жбухає аж до неба. Не дає стрибнути. Ви щось кричите, вуста ворушаться, а я не чую. Хочу обійти вогнище — не можу. Ноги не слухаються, тіло мовби не моє. Стало страшно, холод покотив за спиною, я прокинулася…