Не діждавшись відповіді, Ганнуся сказала:
— Вам би зустріти його — не пожаліли б. Що моя розповідь… Ну — народився в гуцульській родині, як всі. В тісній, задимленій хатині. Кажуть, виріс красний леґінь. На всю Верховину. Служив у цісарськім війську, був поранений. Потім повернувся домів, посватався до мами, почав ґаздувати. Та все поривало його, вергало кудись. То на Чорногору, то десь в Румунію на заробітки, то просто в ліс на кілька днів, походити в хащах… "Нема спокою мені, — все казав він. — Ех, якби Довбуш жив, пішов би до нього". Мама плакала нишком ноча-ми, але мовчала, жаліла його, не хотіла бентежити. Він приходив з мандрівок, брався до господарства, мовчки робив справу. А навесні знову мандрував. Та одного разу десь біля Чорногори він знайшов старого самітника. Той жив у невеликій хатині, сам собі скопав городик, тримав кіз, рубав дрова, топив узимку. З ним подружився неньо. Що вони бесідували, про що гомоніли — не відаю. Але дуже змінився тато відтоді. Вже не бігав по чу-жих краях, а став пастухом на полонині. Мама вела господарство, а він заробляв гроші, віддавав їй. Став спо-кійний, просвітлений, повний сили й внутрішнього розуміння. Дивувалися люди, дехто прозивав його мольфа-ром, відьмаком. Але то байки. Щось оповів йому старий самітник, щось відкрив. Незабаром він помер, а неньо відтоді так і не спускався з полонини. Пас худобу, дивився на сонце, на зорі, співав пісень. Я любила ходити влітку й навесні до тата. Він оповідав мені багато казок, показував квіточки та трави, якими можна лікувати людей. А скільки примовок знав неньо. І мову лісу та гір розумів…
— Хіба дерева мають мову? — озвався Михайло. — То казка…
— Казка, — згодилася Ганнуся, лагідно дивлячись на Михайла. — Але ж казка — то правда?
— Як то?
— А так. Все правда — і казка, і реальне. Тільки в реальних творах правда груба, а в казці — ласкава правда, сердечна…
— Нове слово в літературознавстві, — засміявся Сагайдак. — Вам би за такі ідеї намилили шию…
— А це не літературознавство, — зітхнула Ганнуся, схиливши голову на руки. — Це життя. Хіба ви не бачите, як вивчали історію — є два потоки у світі: один видимий, а другий прихований. Видимий — гине, а прихований — вічно живе. Той вічний — є казка. Бачте — де колишні господарі, царі, де їхні походи, гульбища, розкіш? Нема, вітер розвіяв, час ковтнув. А казка, пісня, примовка живе. Ні, казка — то велика правда. Тато казав мені про те й заповів найпильніше берегти в житті казку. "Де скінчилася між людьми казка, там жди за-непаду й погибелі", — казав тато…
Казка? Справді без неї немислимо жити. Ось він заблукав у реальному житті, бо зійшов зі стежечки каз-ки. Нема дива, нема легенди, нема й радощів…
— А ще казав тато, — мовила далі дівчина, — що треба всіх жаліти…
— Всіх? — перепитав Михайло.
— Всіх, — повторила Ганнуся серйозно. — І друзів, і ворогів…
— Християнська доктрина, — сказав Михайло. — Тисячоліттями знедолені підставляли щоки під удари сильних. Але що сталося від того? Покращали тирани? Стали людьми?
— Неньо не так казав, — похитала головою Ганнуся. — Людина мусить захищатися і боронити свою віт-чизну. Але ворог нищить тебе з люттю, з гнівом, а ти змагайся з ним, жаліючи його. Тим ти станеш відмінний від нього. Не по люті, не по звірству своєму ти змагаєшся з ворогом, а по необхідності…
— Прекрасна філософія, — згодився Сагайдак. — Я оце їду з Праги, там був філософський симпозіум. Ваш тато вигідно відрізняється порівняно з ученими мислителями деяких країн. Знаєте, що вони кажуть? Що людство породжене випадковістю і неодмінно загине.
— Неправда, — сплеснула руками Ганнуся, і такий милий був цей її безпосередній порив, що в грудях Михайла залоскотало. — Які ж вони недобрі люди — такі філософи! Хай подивляться на матір, коли вона на-родить дитя. Скільки любові, скільки ніжності? А коли воно починає ходити чи розмовляти? То ж радощі невимовні. А вийдіть під зорі, послухайте музику ночі — де ж тут шукати загибелі? Безмір же над нами? А погрій-теся на сонечку, гляньте, як воно любо напоює всяку бадилиночку, кожне деревце? Яка ж випадковість? Не ви-падковість, а любов…
"От кого б до серця притиснув Свамі, — подумалося Михайлові. — Які перлини розсіяні по нашій землі. І не треба симпозіумів — істинна мудрість живе у серцях…"
А Ганнуся розповідала про тата, про Карпати, про своє дитинство, і Сагайдакові було любо слухати її не-хитру мову, насолоджуватись м’яким, мелодійним голосом і думати, думати до болю в скронях — звідки у ньо-го незрозуміла впевненість, що вони вже зустрічалися, що вони знають одне одного, що ця зустріч — лише од-на ланка з неосяжного ланцюга радості й печалі…
Перед Києвом вони прощалися. Сагайдак складав свої речі в чемодан, сумно говорив:
— Ганнусю, невже я вас більше не побачу?
— Як захочете — побачите, — спокійно відповіла дівчина, запинаючись хустинкою. — Коли з друзями не бачитись, кого ж тоді бачити?
— Мені так багато хочеться сказати вам. Тепер я просто не можу… Ганнусю, не подумайте нічого пога-ного, але я мушу з вами зустрітися завтра…
— Я не можу про вас подумати погано, — мовила Ганнуся. — Ваша душа дивиться з очей. Куди прийти, Михайле Кузьмовичу?
— До святого Володимира. Вам кожен покаже.
— Знайду. А коли?
— Ну о другій, о третій дня. Щоб ви встигли зробити свої справи. А може, вам в чомусь допомогти?
— Не треба, — твердо сказала Ганнуся. — Я сама… Прийду о третій, Михайле Кузьмовичу. До Володи-мира. Дякую вам за все, за все…
Колеса заляскали, зацокотіли на стрілках, наближався київський вокзал, люди зашуміли, поспішали до дверей. В купе зазирнув академік Береговий, побачив Ганнусю, цмокнув пухкими губами, підморгнув Михай-лові.
— Дома нарешті. В гостях добре, а дома краще. Правда, Мишо? А я й не знав, що в твоєму купе така ко-ролівна їде! М-да, справжня Марічка з пісні. Якби я був парубком, то…
Що "то", академік не доказав, його штовхнули в спину. Ганнуся мило усміхнулася йому, подала руку Са-гайдаку.
— До побачення, Михайле Кузьмовичу…
— До зустрічі, Ганнусю…
Сагайдак телеграми не давав, його ніхто не зустрічав. Він доїхав на таксі до площі Богдана, розплатився з водієм, піднявся до своєї квартири. Поставив чемодан біля вішалки, постояв на порозі. Поліровані меблі, сер-ванти, порцеляна, блискучий паркет. Вкрадливо цокають великі дзиґарі. Чому він прийшов сюди? Це його дім? Хто сказав? Війнуло чужим духом, незатишною привиділась кімната, холодною і неприємною.