Нерви не витримують, втікачі підбігцем віддаляються від проклятого місця. Затихає стрілянина, ледве чутно глухі вибухи. Навкруги — лапаті віття дерев, пружний килим м’якого моху. Хочеться впасти на нього, спочити! Не можна, не можна! Вперед, вперед! Дзвенить у голові, ноги тремтять від напруги, тіло затерпло, лише серце гупає, наче молот, і здається, що то воно своєю магічною силою пориває втікачів далі й далі, до життя, до рятунку…
Йшли всю ніч, до світанку. Минули кілька потоків, три чи чотири невисокі перевали. Не спочивали, не схилялися напитися води. Прагнули одного — відійти подалі від пастки.
Коли на обрії запломеніла ніжна зірниця, Михайло не витримав. Він прихилився до холодного каменя, торкнувся щокою мокрої поверхні.
— Не можу більше, Свамі. Спочинку…
— Я теж, — зітхнув американець. — Ноги не слухаються…
— Згода, — сказав індус. — Мені здається, ми далеко одійшли. Не знайдуть…
Втікачі знайшли надійну криївку в заростях ліщини. Полягали і заснули, як вбиті. Прокинулися від захо-плених трелей соловейка. Дзвінкі рулади котилися, відлунюючи по лісі, між зеленим віттям стрибали птахи, сонячні краплі падали крізь листя дерев на землю, спліталися в чарівливу симфонію.
Михайло розплющив очі. Побачив усміхнене обличчя Свамі. Тихо мовив:
— Отже, правда?
— Правда, Михайле, — сказав індус.
— Як же це вийшло? Чому вони нас не помітили? Щастя? Повезло?
— Ти дав обітницю, Михайле, — нагадав Свамі. — Ти не забув?
— Ні, не забув, друже. Але невже це допомогло? Що спільного між моїми словами і таким фантастичним випадком?
— Колись ти дійдеш до розуміння, — задумливо відповів Свамі. — А тепер потрібно лише одне — не забувати своєї обітниці. Порушиш її — минуле повернеться…
— Що ти кажеш? — здивувався Михайло. — Як воно може повернутися?
— Не ситуація, — сказав Свамі. — А збіг енергій. Брате мій, це ж дуже просто збагнути. Ти береш тягар, ти зобов’язався нести його. Ти напружуєш усі сили. Хоч і важко, а проте несеш. А коли твоя воля ослабне, і ти не захочеш нести тягаря — він роздушить тебе. Треба нести до кінця. Треба! Хто багато взяв на себе заради інших — тому багато відкриється…
Заворушився Гаррі, солодко потягнувся. Протер очі. Широко усміхнувся, відчувши себе в небезпеці.
— Філософствуєте? — добродушно сказав він. — А мені сон який приснився! Наче ми з батьком випли-ваємо в океан на яхті. Буря страшенна. А ми не боїмося. Закидаємо сіті. Та не прості, а срібні сіті. І спіймали ми з батьком три риби — золотисті, якісь прозорі, грайливі. А потім — уже не риби, а прегарні дівчата. Ніби руса-лки або німфи якісь…
— Що кому, — промовив Михайло. — Пора снідати і в путь. По-моєму, ми десь в Югославії. Недалеко від Загреба. Можна надибати на партизанів…
Американець розкрив сумку, вийняв чималий шмат сиру, сухарі. Свамі тривожно подивився на товари-шів, сказав:
— Друзі, я більше не нагадую вам. Може, незабаром ми розлучимось. Тільки не забувайте цієї ночі. Не забувайте. Життя закрутить вас, майя розкине густі тенета, далекий випадок буде здаватися неймовірним і не-логічним… а все-таки згадайте про цю ніч серйозно і не забудьте обітниці…
— О’кей! — озвався дружньо американець, поклавши долоню на плече індуса. — Я ж казав — знайду тебе в Гімалаях, Свамі, де б ти не знаходився. Ми ще зустрінемось…
— Я не забуду, Свамі, — тихо сказав Михайло.
***
Через два дні втікачі зустрілися з розвідувальним вагоном Народної армії Югославії…
Слово перше. ПАВУТИНА
Встаньте, встаньте! Чому ви дрімаєте? Що за сон для не-мічних, отруєних стражданнями й сумом!..
Встаньте, встаньте! Навчайтесь життя, яке приведе до миру, щоб володар смерті не скористався вашою безпечністю і, облестивши, не підкорив би вас своїй силі. …Не втрачайте вирі-шальної хвилини життя: хто не втрима и, хто дасть їй вислиз-нути, той прирікає себе на загибель
ГАУТАМА
Сагайдаку снився химерний сон. Ніби він малий хлопчина і живе в рідному селі. Все навколо таке рома-нтичне, оповите серпанком таємниці і любощів. Старезні верби з великими дуплами, куди можна заховатися під час грози, зарості дерези, де скубуться невгамовні коти й несуться нишком од господині невиховані кури, гли-бокі покручені глинища за селом, де можна гратися в піратів та козаків, палити цигарки з вати або кізяка і стрі-ляти з самопалів у сірих огидних жаб-ропух.
Диво дивне. Розділилася свідомість Сагайдака вві сні. Одна зберігала дорослість, пам’ятала, що він — учений, кандидат наук, солідна людина, а інша, дитяча, — наплювала на всі ті звання й умовності, скинула шкі-рку поважності й стала сама собою. Хлопчик вибіг на город, вирізав товсту соняшничину, одпанахав плескату важку головку з недозрілим насінням. На тому місці з’явилася лієчка. "Це буде карбюратор", — зрадів хлопчик. Він налив у ту заглибнику води з дощової калюжі, почмихав, забурчав, заводячи "машину", сів верхи на соня-шничину і гайнув поза цариною до лісу, аж штаненята залопотіли.
Жито вклоняється до землі, шумить привітно, блакитні сокирки і волошки лукаво зоріють поміж хліба-ми, теж хочуть гратися. І чути їхній дружній голосок — ніжний, милодзвінний:
"Драстуй, вершнику! Куди зібрався?"
"До Місяця! — кричить гордо Михась. — А потім аж до Сонця!"
"Щасливо! — здивовано вигукують волошки й жита. — Щасливо, любий Михасю! І наше вітання Сон-цю! Передай неодмінно!.."
"Передам! — вигукує хлопчик і, підскочивши вгору від повноти почуття, поривається вперед. — Іго-го-го! Др-р-р-р! Чах-чах-чах!"
Соняшничина поєднала в собі функції коня, машини й ракети. Вся сила людська в руці хлопчика. І нема йому впину, нема перешкод. Курява стелеться полем, на запиленій дорозі залишаються маленькі сліди.
Одлітали, блідли враження сну. Відсувалися в невідому глибінь свідомості. А Сагайдак все ще утримував зворушливі видива у своїй пам’яті. П’яти ще відчували сонячну теплінь битого шляху, вуха зберігали неповто-рний шепіт ласкавого літнього леготу…
Сагайдак розплющив очі. Звідки чарівні образи? Моє любе, зворушливе дитинство, навіщо тривожиш, для чого воскресаєш із бездонної криниці часу?
Сухо цокає годинник на столику. Нагадує про реальність. Зараз буде торохтіти. Сагайдак натиснув кноп-ку дзвінка. Відкинув ковдру і скочив з ліжка. Взяв гантелі, підійшов до відчиненої кватирки, ліниво зробив кі-лька вправ. Позіхнув. Надокучило! Безглузде заняття. От якби в селі — інша справа! Взяти б сокиру та метну-тися до дровітні. Цюк-цюк! Цюк-цюк! Росте купа пахучих дровець, грають м’язи, приємна хвиля котиться по всьому тілу, бадьорить, підносить…