Час

Страница 2 из 2

Кобылянская Ольга

— Дурна! Вона буде ждати, доки її мама не вмре; тоді й даху над головою не буде мати,— відповіла замість неї мати.

Дівчина спаленіла знов і вдарила роздразнено якусь муху у коня на шиї.

— Як вовки мене не з'їдять, то люди не з'їдять мене,— обізвалась вона.— Ви все боїтеся!

— Бо ти дурна і не будеш все молодою, як тепер, то й боюся. В твоїх літах була я також дурна, думала лише дурне й робила дурне!

— Що вам, мамо, з вашого старого розуму? Чи вас ваша невістка шанує, як нема мене коло вас? Ліпше одну повну торбу носити, як дві порожні. Чи ви хочете вмирати, що натискаєте так на мене?

— Бийся по роті, Іллінко!

— Так дайте спокій, мамо, пождіть!

— Добре ждати,— сказала журливо стара, і погляд її полинув знов по противолежній стрімкій лісистій стіні гори.— Ждати, доки сонце не зайде, доки ніч не настане, а я очі навіки не замкну...

Дівчина здвигнула плечима й збиралась до відходу.

— Ідіть, мамо, додому, я вже буду сама корову пасти.

І, плеснувши коня долонею, вхопила його за гриву та й пішла спокійним, майже лінивим ходом вгору. Небавом по тім зникла з очей, і лише спів її розходився по лісі.

Стара встала.

— Отака вона,— сказала турботно, дивлячись довго в ту сторону, в котру пішла дівчина.— Перестала мене слухати. Не боїться і має вже свій розум. Куди заведе він її! — І зітхнула.— Журба о ню зігнула мене вже вдвоє, а вона регочеться з мене. Прости їй, боженьку, той сміх!

— Бувайте здорові,— обернулась опісля до мене.— Най вам бог дасть добру доленьку й дні добрі, та проживайте свій вік щасливо!

Спускаючись звільна вниз, держалась боязко руками корчів та шептала безнастанно до себе. Трохи згодом зникла, немов привид, з моїх очей...

І знов лежала я на м'якім моху під відвічними смереками.

Ухом слухала я їх шуму, а оком слідила орла, що нерухомо завис якраз наді мною високо понад лісами, немов чорна точка на синьому небі...

Між тим лунав сильний дзвінкий голос дівчини, котрої образ стояв ясно-виразно перед моєю душею. Її пісня розляглася далеко лісом і проймаюче, немов поклик до щастя й радості... А я вдумалась в неї, неначе в яку подію...

В ярах відзивався відгомін.

Здавалося, що одна стіна скали передавала другій сміливий, покликуючий голос; все дальше й дальше, все вище й вище... Здавалось, що поклик сей полинув кудись далеко — аж у недоглядну далеч...