Світило сонце, і було досить тепло. Греберу здалося, що тут куди тепліше, ніж в Німеччині. Він прислухався до гуркоту фронту. Важка артилерійська канонада накочувалася хвилями, які то спадали, то знов наростали. Гребер знайшов погріб, який йому вказав писар, і поклав свої речі на вільне місце. Він був страшенно злий на себе за те, що не продовжив собі відпустку на кілька днів. Здавалося, він і справді тут нікому не потрібний. Гребер знову вийшов надвір. За селом тягнулися окопи, в них стояла вода, і їхні краї пообсипалися. Подекуди виднілися бетонні вогневі точки. На тлі мокрого ландшафту вони скидалися на надмогильні плити.
Гребер рушив назад. На головній вулиці він зустрів командира роти Рае. Він балансував, йдучи по кладках, і був схожий на лелеку в рогових окулярах. Гребер доповів йому про своє прибуття.
— Вам пощастило, — сказав Рае. — Відразу ж після вашого від'їзду всі відпустки було скасовано. — Він звів на Гребера свої світлі очі.—Гадаєте, варто було їхати?
— Так, — відповів Гребер.
— То й добре. А ми тут сидимо по вуха в багні. Та це лише тимчасова позиція. Ми відійдемо, очевидно, на запасну, яку тепер укріплюють. Ви її бачили? Ви мали там проїжджати.
— Ні, не бачив.
— Не бачили?
— Ні, пане лейтенант, — відповів Гребер.
— Це кілометрів сорок звідси.
— Мабуть, ми там проїжджали вночі. Я весь час спав.
— Може, й так. — Рае знову допитливо глянув на Гребера, немовби хотів спитати ще щось. Потім сказав: — Ваш взводний загинув. Лейтенант Мюллер. Тепер у вас лейтенант Мас.
— Так точно.
Рае колупнув палицею мокру глину.
— Поки стоїть грязюка, росіянам важко буде просунутися вперед з артилерією і танками. А ми встигнемо переформуватись. У всьому є свої плюси і мінуси, еге ж? Добре, що ви повернулися, Гребере. Нам потрібні ветерани, щоб учити молодь. — Він знов колупнув глину. — Ну, як там, у тилу?
— Приблизно так, як і тут. Багато повітряних нальотів.
— Невже? Це правда?
— Не знаю, як в інших містах, але в нас через кожні два-три дні був наліт.
Рае глянув на Гребера, немов чекав, що той скаже ще щось. Але Гребер мовчав.
Всі повернулись опівдні.
— А-а, відпускник! — сказав Іммерман. — Чоловіче, якого біса ти приїхав назад у це лайно? Чому ти не дезертирував?
— Куди? — запитав Гребер.
Іммерман почухав потилицю.
— В Швейцарію, — мовив нарешті.
— А я про це й не подумав, розумнику! Адже в Швейцарію щодня йдуть спеціальні вагони-люкс для дезертирів. На дахах у них червоні хрести, і їх не бомбардують. А вздовж усього швейцарського кордону стоять арки з написами: "Ласкаво просимо!" Ти більше нічого не придумав, телепню? І відколи ти взагалі набрався хоробрості так розмовляти?
— У мене її завжди не бракувало. Ти просто забув про це в тилу, де всі розмовляють пошепки. Крім того, ми відступаємо. Можна сказати, даємо драла. З кожною сотнею кілометрів назад наші розмови стають усе більш незалежними.
Іммерман заходився чистити свій мундир.
— Мюллера нема, — сказав він. — Майнеке і Шредер — у госпіталі. Мюке дістав кулю в живіт. Здається, він помер у Варшаві. Хто ж іще був із старих вояк? Ага, Бернінг. Йому відірвало праву ногу. Стік кров'ю.
— Що поробляє Штайнбреннер?
— Штайнбреннер живий і здоровий. А що?
— Та просто так…
Гребер зустрів його після вечері. Той мав вигляд загорілого на сонці готичного ангела.
— Ну, який настрій? — спитав Штайнбреннер.
Гребер поставив свій казанок на землю.
— Коли ми доїхали до кордону, — сказав він, — нас зібрав один капітан СС і пояснив, що ніхто з нас, під загрозою суворої покари, не має права жодним словом обмовитися про становище на батьківщині.
Штайнбреннер зареготав:
— Мені ти можеш розповідати все спокійно.
— Я був би просто віслюком. Сувора покара — це розстріл за саботаж оборони рейху.
Штайнбреннер уже не сміявся.
— Ти говориш так, немов ідеться бозна про що. Наче там катастрофа!
— Я нічого не кажу. Я лише повторюю те, що нам пояснював капітан СС.
Штайнбреннер пильно подивився на Гребера.
— Ти одружився?
— Звідки ти знаєш?
— Я все знаю.
— Дізнався в канцелярії. Не корч із себе велике цабе. Ти частенько буваєш в канцелярії, еге ж?
— Я буваю там, коли мені треба. А якщо поїду у відпустку, то теж одружуся.
— Он як! І в тебе вже хтось є?
— Донька оберштурмбанфюрера мого міста.
— Ого!
Штайнбреннер не відчув іронії.
— Підбір крові першокласний, — захоплено провадив він далі.— Північнофрізька з мого боку, рейнсько-нижньосаксонська — з її.
Гребер не відводив погляду від багряного російського заходу сонця. Кілька ворон, мов чорні ганчірки, мигали на його тлі. Штайнбреннер, насвистуючи, пішов. Гребер ліг на нари. Фронт гуркотів. Ворони кружляли. Йому раптом здалося, що він нікуди звідси не виїжджав.
Від півночі до другої ранку Гребер був у караулі й обходив село. На тлі фронтових заграв чорніли руїни. Небо здригалося від залпів артилерії і то світлішало, то темнішало. В липкій грязюці чоботи стогнали, мов душі проклятих грішників.
Біль дав себе знати несподівано, без попередження. Всі ці дні в дорозі Гребер ні про що не думав і був наче отупілий. Тепер зненацька його так різонуло всередині, немовби все тіло роздирали на шматки.
Гребер став і почекав. Він не ворушився. Він чекав, поки ножі почнуть краяти його, викликати нестерпну муку, поки вони дістануть ім'я, і тоді на них можна буде вплинути силою розуму, розрадою або, в крайньому разі, терплячою покорою.
Але нічого цього він не відчував. Нічого, крім гострого болю втрати. Втрати навіки. Містка в минуле не було. Він мав усе і все втратив. Він прислухався до себе. Десь же повинно бути хоч відлуння надії. Гребер його не чув. Всередині була тільки порожнеча і невимовний біль.
"Ще не пора, — подумав Гребер. — Все ще повернеться, пізніше, коли пройде біль". Він спробував викликати в собі надію, він не хотів, щоб усе минуло, він хотів утримати її, навіть якщо біль стане ще нестерпнішим. "Надія повернеться, головне — витримати", — казав він собі.
Гребер почав називати імена і пригадувати події. З туману постало розгублене обличчя Елізабет. Воно було таке, яким він бачив його востаннє. Всі інші її обличчя розпливлися; тільки це було чітке й виразне. Він спробував уявити собі сад і будинок фрау Вітте. Це йому вдалося, але десь так, як тоді, коли натискуєш на клавіші рояля і не чуєш звуку. "Що сталося? — думав він. — Можливо, з нею щось сталося? Або вона втратила свідомість? Може, обвалився будинок? І вона мертва?"