— Ну, прощавай, Генріху, — мовила жінка.
— На все добре, Маріє. Вітай усіх.
— Гаразд.
Вони дивилися одне на одного і мовчали. Кілька чоловік з музичними інструментами вишикувалося посеред перону.
— Благородно, — сказав єфрейтор. — Свіже гарматне м'ясо відсилають під музику. А я думав, що це вже давно скасували.
— Могли б дати трохи кави і нам, — зауважив унтер-офіцер. — Зрештою, ми старі вояки і теж їдемо туди ж!
— Почекай до вечора. Тоді й ти одержиш її замість супу.
Почулися карбовані кроки і слова команди. Підійшли новобранці. Майже всі вони були зовсім молоді. Серед них виділялося кілька старших і міцніших, — очевидно, з штурмовиків або есесівців.
— Не багатьом з них треба голитися, — кинув єфрейтор. — Ви тільки подивіться на цю зелень! Діти! І на них доведеться покладатися на фронті.
Новобранці шикувалися. Унтер-офіцери горлали. Потім настала тиша. Хтось виголошував промову.
— Зачини вікно, — сказав єфрейтор чоловікові, дружина якого стояла біля вікна.
Той нічого не відповів. Промовець торохтів далі, немовби голосові зв'язки у нього були металічні. Гребер відхилився на спинку і заплющив очі. Генріх все ще стояв біля вікна. Він просто не почув, що сказав єфрейтор. Збентежений, очамрілий і смутний, дивився він на свою Марію. А Марія дивилася на нього.
"Добре, що тут немає Елізабет", — подумав Гребер.
Нарешті голос замовк. Четверо музикантів заграли "Дойчланд, Дойчланд юбер аллес", а потім пісню "Хорст Вессель". Обидві речі вони грали швидко, по одній строфі з кожної. В купе ніхто навіть не поворухнувся. Єфрейтор колупався в носі й байдуже розглядав результати своїх розкопок.
Новобранці зайшли у вагони. Котел з кавою повезли за ними. Через якийсь час він з'явився вже порожній.
— От б… — вилаявся унтер-офіцер. — А старі вояки нехай здихають від спраги.
Артилерист у кутку на мить перестав жувати.
— Що? — перепитав він.
— Я сказав б… Що ти там наминаєш? Телятину?
Артилерист знову вп'явся зубами в бутерброд.
— Свинину, — відповів згодом.
— Свинину… — Унтер-офіцер окинув поглядом усіх, хто сидів у купе. Він чекав співчуття. Але артилериста нічого не обходило. Генріх і досі стояв біля вікна.
— Передай привіт тітці Берті,— сказав він Марії.
— Передам.
Вони знову замовкли.
— Чому ми не їдемо? — спитав хтось. — Вже минула шоста.
— Мабуть, чекаємо якого-небудь генерала.
— Генерали літають.
Вони прождали ще півгодини.
— Ну, йди вже, Маріє,— час від часу казав Генріх.
— Я ще почекаю.
— Хлопчика пора годувати.
— Ще встигне, вечір довгий.
Вони знову помовчали.
— Передай привіт і Йозефу, — сказав нарешті Генріх.
— Добре, передам.
Артилерист гучно видихнув повітря, глибоко зітхнув і відразу ж заснув. Поїзд, здавалося, тільки цього й чекав. Він повільно рушив.
— Ну, передавай привіт усім, Маріє.
— І ти теж, Генріху!
Поїзд пішов швидше. Марія бігла поруч з вагоном.
— Бережи малого, Маріє.
— Добре, добре, Генріху. А ти бережи себе.
— Звичайно, звичайно.
Гребер дивився через вікно на засмучене обличчя жінки, що бігла за вагоном. Вона бігла, немов бачити Генріха ще десять секунд було для неї питанням життя. І тут він побачив Елізабет. Вона стояла за станційними складами. Поки поїзд стояв, її не було видно. Він сумнівався лише якусь мить, потім розгледів її обличчя. Воно було таке розгублене, що здавалося мертвим. Він зірвався з місця і схопив Генріха за комір.
— Пусти мене до вікна!
Вмить усе було забуто. Він уже не міг збагнути, чому пішов на вокзал сам. Він нічого не розумів. Він повинен був побачити її. Гукнути її. Адже він не сказав їй найважливішого.
Гребер усе смикав Генріха за комір, але той висунувся з вікна дуже далеко. Він розставив лікті і вперся у віконну раму.
— Передавай привіт Лізі! — намагався він перекричати стукіт коліс.
— Пусти мене! Відійди! Он моя дружина!
Гребер схопив Генріха за плечі і рвонув до себе. Генріх почав відбиватись і вдарив Гребера по нозі.
— І дивись добре за всім! — кричав він.
Жінки вже не було чути. Гребер ударив Генріха під коліно і потягнув за плечі назад. Генріх не піддавався. Він махав однією рукою, а ліктями і другою рукою тримався за вікно. Поїзд робив поворот. З-за спини Генріха Гребер бачив Елізабет. Вона була вже далеко, стояла сама перед складами і здавалася зовсім маленькою. Гребер махав їй рукою над Генріховим чубом солом'яного кольору. Може, вона ще побачить його руку, хоч і не знатиме, хто махає. Промайнуло кілька будинків, і вокзал залишився позаду.
Генріх повільно відійшов від вікна.
— Ти, чорт забирай… — почав був Гребер, але стримався.
Генріх обернувся до нього. Великі сльози котилися по його обличчю. У Гребера опустилися руки.
— От падлюки!
— Чоловіче, тихіше! — сказав єфрейтор.
XXV
Він розшукав свій полк через два дні і з'явився в ротну канцелярію. Фельдфебеля не було. Господарював писар. Село лежало за сто двадцять кілометрів на захід від того місця, звідки поїхав Гребер.
— Як тут справи? — спитав він.
— Гірше нікуди. Як провів відпустку?
— Так собі. Багато було боїв?
— Було. Ти бачиш, де ми тепер.
— А де ж рота?
— Один взвод риє окопи. Другий закопує мертвих. До обіду повернуться.
— Є які-небудь зміни?
— Сам побачиш. Я не пам'ятаю, хто був ще живий, коли ти поїхав. Ми одержали велике поповнення. Діти. Падають, як мухи на холоді. Про війну не мають уявлення. У нас новий фельдфебель. Колишній загинув. Товстун Майнерт.
— Хіба він був на передовій?
— Ні. Його накрило в нужнику. Злетів у повітря разом з усім добром. — Писар позіхнув. — Сам бачиш, що тут діється. Чому ти не дістав собі на батьківщині в зад такий собі невеличкий, симпатичний осколок бомби?
— Авжеж, — промовив Гребер. — А й справді, чому? Найкращі думки завжди приходять пізно.
— Я спокійнісінько на кілька днів затримався б. В цій веремії тебе ніхто не розшукував.
— Я й до цього вчасно не додумався.
Гребер ішов селом. Воно скидалося на те, де він був останнього разу. Всі ці села були схожі одне на одне. І скрізь панувала пустка. Різниця полягала лише в тому, що весь сніг розтанув. Повсюди стояла вода й грязюка; чоботи зав'язали, і земля тримала їх міцно, немов хотіла скинути. На головній вулиці лежали кладки. Під ними хлюпала вода, і коли хтось наступав на один кінець, другий рвучко злітав угору.