— Он що, — ще раз повторив двірник.
Гребер пішов. Він відчував, що чоловік дивиться з вікна йому вслід. Він став, удаючи, що зацікавлено розглядає побиті дахи. Потім, не поспішаючи, рушив далі.
Завернувши за ріг, Гребер поквапно дістав листа. Це був звичайний бланк, з якого годі було про щось довідатись. Навіть замість підпису стояв штамп. Лише прізвище Елізабет і дата були вписані на друкарській машинці, в якій літера "А" била трохи вище.
Гребер почав пильно роздивлятися повістку. Це був клаптик сірого, дешевого паперу. Але цей прямокутник раптом заступив йому весь світ. Від нього віяло якоюсь невловимою загрозою. Він пахнув смертю.
Гребер опинився біля церкви святої Катаріни, сам не знаючи як.
— Ернсте, — прошепотів хтось позад нього.
Гребер обернувся. Це був Йозеф. Він був одягнений у якусь шинель і, не звертаючи більше на Гребера уваги, зайшов у церкву. Гребер оглянувся на всі боки і через хвилину рушив слідом за ним. Йозеф стояв навколішки перед порожньою лавою біля ризниці. Він зробив застережливий рух, Гребер дійшов до вівтаря, озирнувся, вернувся назад і став навколішки поряд з Йозефом.
— Польмана заарештовано, — прошепотів Йозеф.
— Що?!
— Заарештовано. Гестапо забрало його сьогодні вранці.
Гребер на мить замислився над тим, чи не має арешт Польмана чогось спільного з листом Елізабет. Він мовчки дивився на Йозефа.
— Отже, Польмана теж, — проказав він нарешті.
Йозеф ураз звів на нього очі.
— А ще кого?
— Моя дружина одержала повістку з гестапо.
— На коли?
— На сьогодні. На одинадцяту тридцять.
— Повістка при вас?
— Так. Ось вона.
Гребер простягнув Йозефу конверт.
— Як це сталося з Польманом? — запитав він.
— Не знаю. Мене там не було. Коли я прийшов, то по каменю, який лежав не так, як завжди, збагнув, що сталося. Коли Польмана забирали, він відсунув камінь вбік. Це був наш умовний знак. Через годину я побачив, як у машину вантажать його книжки.
— Там було щось таке, що могло б його скомпрометувати?
— Не думаю. Все небезпечне закопано в іншому місці. Навіть консерви.
Гребер кинув погляд на папір у руках Йозефа.
— А я саме збирався зайти до нього, — сказав він. — Хотів порадитись, що нам робити.
— Саме тому я сюди й прийшов. Немає ніякого сумніву, що в його квартирі гестапо влаштувало засідку.
Йозеф повернув Греберові повістку.
— Що ви думаєте робити?
— Не знаю. Листа я одержав щойно. А що ви зробили б на моєму місці?
— Утік би, — відповів, не вагаючись, Йозеф.
Гребер дивився у напівтемряву, де виблискував вівтар.
— Я спершу піду туди сам і спитаю, чого вони хочуть, — промовив він.
— Вам ніхто нічого не скаже, якщо їм потрібна ваша дружина.
Гребер відчув, як за плечима в нього пройшов холод. Але Йозеф говорив діловито, більш нічого.
— Якби їм потрібна була моя дружина, вони її просто заарештували б, як Польмана. Тут щось не те. Тому я й хочу піти туди сам. Можливо, немає нічого особливого, — сказав Гребер невпевнено. — І втеча буде помилкою.
— Ваша дружина єврейка?
— Ні.
— Тоді інша справа. Євреї в будь-якому випадку змушені рятуватися втечею. А чи не можна сказати, що ваша дружина кудись поїхала?
— Ні. Вона відбуває трудову повинність. Це не важко з'ясувати.
Йозеф задумався.
— Можливо, її й не збираються заарештовувати. Ви маєте рацію, вони могли б зробити це відразу. А ви не здогадуєтеся, чому її викликають?
— Її батько в концтаборі. Хто-небудь із сусідів міг написати доноса. А може, на неї звернули увагу після одруження зі мною.
Йозеф знов задумався.
— Знищіть усе, що має хоч якесь відношення до її батька. Листи, щоденники тощо. А потім підіть туди. Але без неї. Адже саме це ви хотіли зробити, чи не так?
— Так. Я скажу, що лист надійшов сьогодні, а дружина на фабриці, і я не зміг з нею побачитись.
— Це буде найкраще. Спробуйте розвідати, в чому справа. Вам нічого не загрожує. На вас усе одно чекає фронт. Затримувати вас вони не стануть. Якщо для дружини потрібне буде сховище, я вам дам адресу. Але спершу підіть туди. Я пробуду тут до вечора. — Йозеф на якусь мить завагався. — У сповідальні пастора Бідендіка. Там, де висить табличка з написом "Вийшов". Це мені дає можливість кілька годин поспати.
Гребер підвівся. Після прохолодної напівтемряви церкви денне світло так осліпило його па порозі, що йому здалося, ніби воно також на службі в гестапо. Він повільно пішов вулицею. У нього було таке враження, неначе він рухається під скляним ковпаком. Навколо все раптом стало чужим і недосяжним. Жінка з дитиною на руках тепер уявлялася йому втіленням особистої безпеки і викликала в нього болісну заздрість. Чоловік, що сидів на лаві і читав газету, став уособленням недосяжної безтурботності; а кілька перехожих, що розмовляли й сміялися, справляли враження істот з якогось іншого, раптово знищеного світу. Тільки над ним висіла тінь тривоги, що відділяла його від інших, наче він — прокажений.
Гребер зайшов у приміщення гестапо й показав повістку. Есесівець направив його коридором, у бічний флігель. В коридорах тхнуло залежаними паперами, непровітреними кабінетами і казармою. Він мусив чекати в якійсь кімнаті, де вже сиділо троє людей. Один чоловік стояв біля вікна, що виходило в двір. Він тримав руки за спиною і грав правою рукою на пальцях лівої, немов на піаніно. Двоє інших сиділи на стільцях непорушно, дивлячись перед себе. Один з них був лисий і мав заячу губу, яку він весь час затуляв долонею; другий, з гітлерівськими вусиками, був блідий як смерть. Всі троє кинули швидкі погляди на Гребера, коли той увійшов, і відразу ж повідводили очі.
Увійшов есесівець в окулярах. Всі миттю повставали. Гребер стояв найближче до дверей.
— А вам що тут треба? — запитав есесівець трохи здивовано. — Солдати, як правило, підлягають військовим судам.
Гребер показав повістку. Есесівець прочитав її.
— Але ж це не ви. Тут стоїть фрейлейн Крузе…
— Це моя дружина. Ми одружилися кілька днів тому. Вона працює на державному підприємстві. Я гадав, що зможу прийти замість неї.
Гребер дістав свідоцтво про шлюб; він завбачливо взяв його з собою. Есесівець нерішуче покрутив пальцем у себе в вусі.
— Ну, зрештою, як хочете. Кімната сімдесят два, в підвалі.