— У селі – додала Містле – бачили, як вона втікала з нами. Одного хльоснула, сумніваюсь, щоб він це пережив. Це осадники з Нільфгаарду. Коли дівчина потрапить їм у лапи, її замордують. Ми не можемо її покинути.
Іскра гнівно пирхнула, але Ґіселер махнув рукою.
— До Вельди – вирішив він – нехай їде з нами. Потім побачимо. Сядь на коня як слід, дівко. Якщо відстанеш, ми не будемо озиратись. Ти розумієш?
Цирі поквапливо покивала головою.
*******
— Кажи, дівчино. Що ти за одна? Звідки ти? Як називаєшся? Чому їхала під ескортом?
Цирі схилила голову. Під час їзди вона мала досить часу, щоб спробувати вигадати якусь історійку. Вигадала декілька. Але пахан Щурів не виглядав таким, який би повірив у яку-небудь з них.
— Ну – поквапив Ґіселер. – Ти їхала з нами кілька годин. Пасешся з нами, а я ще не мав оказії пізнати звуку твого голосу. Ти німа?
Вогонь вистрелив догори, полум'ям і снопом іскор, заливаючи руїни пастушої хати хвилею золотого блиску. Наче підкоряючись наказові Ґіселера вогонь освітив обличчя тієї, яку допитували, щоб тим виразніше можна було викрити на ній брехню і фальш. Я не можу сказати їх правду, подумала Цирі з розпачем. Це урки. Бригадні. Якщо довідаються про нільфгаардців, про те, що Лапачі схопили мене для нагороди, самі можуть захотіти здобути ту нагороду. Разом з тим, правда занадто неймовірна для того, щоб вони мені повірили.
— Ми вивезли тебе з села – продовжував повільно пахан банди. – Забрали тебе сюди, до одної з наших криївок. Дали їсти. Ти сидиш біля нашого вогню. Тому кажи, хто ти!
— Дай їй спокій! – обізвалась раптом Містле. – Коли вона дивиться на тебе, Ґіселере, то бачить ніссіровця, Лапача або одного з тих нільфгаардських курвалів. І почувається так, як на допиті, прив'язана у льоху до катівської лави!
— Містле права – промовив той світловолосий, що носив напівкожушок. Цирі здригнулась, почувши його акцент. – Дівчина напевно не хоче говорити, хто вона, і має на це право. Я, коли приєднався до вас, теж був маломовним. Я не хотів видати, що був одним з нільфгаардських курвалів…
— Не плети, Реефе – махнув руко Ґіселер. – З тобою було дещо інакше. А ти, Містле, теж не перебільшуй. Це не є ніякий допит. Я хочу, щоб вона розповіла хто вона і звідки. Коли дізнаюсь, вкажу їй дорогу до дому, і тільки. Як мені це зробити, якщо я не знаю…
— Ти нічого не знаєш – Містле відвернулась. – Навіть того, чи вона взагалі має дім. А я думаю, що не має. Лапачі схопили її на гостинці, бо була сама. Це схоже на тих боягузів. Якщо ти їй скажеш йти, куди очі дивляться, самотньою не виживе у горах. Її або вовки з'їдять, або від голоду сконає.
— То якої мами з нею робити? – промовив юнацьким басом той плечистий, запхавши палицю у палаючі у вогнищі головні. – Залишити у якомусь сусідньому селі?
— Гарна думка – закпила Містле. – Ти селюків не знаєш? Їм тепер бракує робочих рук. Заженуть дівчину до випасання худоби, перебивши їй перед тим ногу, щоб не могла втекти. Ночами вона буде розглядатись як нічия, а тому спільна власність. Буде платити за постіль і дах над головою такою ось монетою. А весною отримає пологову гарячку, народжуючи чийогось байстрюка у брудному хліві.
— Якщо ми залишимо їй коня і меча – повільно процідив Ґіселер, продовжуючи дивитись на Цирі – я б не хотів бути у шкурі селюка, який хотів би перебити їй ногу. Чи зробити байстря. Ви бачили танок, який вона відтанцювала у корчмі з тим Лапачем, якого пізніше зарубала Містле? Він повітря сік, а вона танцювала, як ніби нічого не було… Ха, мене насправді не надто цікавить її ім'я та походження, але я був би радий довідатись, де вона навчилась отих штучок…
— Штучки її не врятують – озвалась раптом Іскра, яка до цього була зайнята гострінням меча. – Вона вміє тільки танцювати. А щоб вижити, треба вміти убивати, а цього вона не зможе.
— Напевно зможе – вишкірив зуби Кайлей. – Коли у селі сіконула по шиї того хлопака, юшка полетіла на півсажня вгору…
— А вона побачивши це ледь не зомліла – пирхнула ельфиня.
— Бо це ще дитина – втрутилась Містле. – Я здогадуюсь, хто вона є і де навчилась штучок. Я вже бачила таких як вона. Це танцівниця чи акробатка з якоїсь мандрівної трупи.
— А відколи це – знову пирхнула Іскра – нас обходять танцівниці і акробатки? Бляха, північ наближається, мене огортає сонливість. Закінчимо врешті у цією пустою балаканиною. Треба виспатись і відпочити, щоб зранку на світанні ми могли бути у Кузні. Тамтешній солтис. Хіба ви забули про це, видав Кайлея ніссіровцям. Тепер все село має побачити, як ніч набуває червоного обличчя. А дівчина? Має коня, має меча. Одне й друге здобула чесно. Даймо їй трохи їжі і грошей. За те, що врятувала Кайлея. І нехай їде куди хоче, хай сама дбає про себе…
— Добре – промовила Цирі, стискаючи вуста і встаючи. Запала тиша, яку переривало тільки потріскування вогню. Щурі дивились на неї здивовано, чекали.
— Добре – повторила, дивуючись незнайомому звучанню свого голосу. – Я не потребую вас, я не просилась… І взагалі не хочу з вами бути ! Поїду зараз…
— А вона одначе не є німою – похмуро сказав Ґіселер. – Ти можеш говорити і то навіть зухвало.
— Погляньте на її очі – пирхнула Іскра. – Погляньте, як вона тримає голову. Хижа пташка! Молода соколиця!
— Хоче від'їхати? – промовив Кайлей. – А куди, якщо можна дізнатись?
— Що вас це обходить? – крикнула Цирі, а її очі запломеніли зеленим блиском. – Чи я вас питаю, куди ви їдете? Це мене не обходить! І ви мене теж не обходите! Ви мені ні для чого не потрібні! Я зумію… дам собі раду! Сама!
— Сама? – повторила Містле, дивно усміхаючись. Цирі замовкла, опустила голову. Щурі так само мовчали.
— Зараз ніч – промовив врешті Ґіселер. – Вночі не їздиться. Не їздиться самотою, дівчиною. Той, хто сам, має загинути. Там, біля коней, лежать ковдри і хутра. Вибери собі щось. Ночі в горах холодні. Що так на мене витріщила ті свої зелені ліхтарі? Шукай собі ліжко і спи. Ти мусиш відпочити.
Подумавши мить, вона погодилась. Коли повернулась, тягнучи коц і хутряну підстелку, Щурі вже не сиділи довкола вогнища. Вони стали півколом, а червоний відблиск полум'я відбивався у їх очах.