— Ви псячі сини!
— Ха, ха, сідай, я жартував, закрий рота!
— Випиймо за порозуміння! Ми пригощаємо!
— Де та яєчня, корчмарю, щоб тебе чума зжерла! Швидше!
— І пиво давай!
Скорчена у кріслі Цирі підняла голову, зустрівшись з втупленими у неї розлюченими зеленими очима Кайлея, які було видно з-під розкошланої гриви світлого волосся. Її прошили дрижаки. Обличчя Кайлея, хоч і привабливе, було злим, дуже злим. Цирі одразу зрозуміла, що цей ненабагато старший від неї хлопець здатний на все.
— Тебе мені ніби боги прислали – прошепотів Щур, свердлячи її зеленим поглядом. – Подумати тільки, я не вірив у них, а послали. Не озирайся, мала ідіотко. Ти мусиш мені допомогти… Настав вуха, зараза…
Цирі скулилась ще сильніше, опустила голову.
— Слухай – засичав Кайлей, справді по-щурячи блискаючи зубами. – За мить, коли тут буде проходити корчмар, підкличеш… Слухай мене, у чорта…
— Ні – пршепотіла вона. – Вони мене поб'ють…
Рот Кайлея скривився, а Цирі одразу зрозуміла, що побиття Скомліком є зовсім не найгіршим, що може з нею трапитись. Хоч Скомлік був великим, а Кайлей худий і на додачу зв'язаний, вона інстинктивно відчула, кого їй слід більше боятись.
— Якщо ти мені допоможеш – прошепотів Щур – то я допоможу тобі. Я не сам. Я маю таких друзів, які не залишають у біді… Розумієш? Але коли мої друзі прибудуть, коли розпочнеться, я не можу стирчати біля цього слупа, бо мене ці лотри заріжуть… Нашорош вуха, бляха. Я скажу тобі, що маєш робити…
Цирі опустила голову ще нижче. Її вуста тремтіли.
Лапачі і ніссіровці жерли яєчню, плямкаючи як свині. Корчмар перемішав у баняку і виніс на стіл наступний дзбанок пива і буханець питльованого хліба.
— Я голодна! – запищала вона покірливо, злегка збліднувши. Корчмар спинився, подивився приязно на неї, потім повернувся до бенкетуючих.
— Пане, можна їй дати?
— Геть! – заверещав невиразно Скомлік, почервонівши і плюючи яєчнею. – Геть від нею, засраний вертун рожнів, бо я тобі пузо проштрикну! Не можна! А ти сиди тихо, мандрьохо, бо я тебе…
— Гей, Скомліку, що це, здурів, чи як? – втрутився Веркта, з зусиллям заковтуючи обкладений цибулею хліб. – Подивіться на нього, хлопці, на цього скупердяя, сам жере за чужі гроші, а дівчині шкодує. Дай їй миску, господарю. Я плачу і кажу, кому дати, а кому ні. А кому це не подобєається, то може зараз отримати у щетинисте рило.
Скомлік почервонів ще сильніше, але нічого не сказав.
— Щось мені це ще нагадало – додав Веркта. – Я мушу нагодувати Щура, щоб він не здох дорогою, щоб з нас барон не здер шкуру, вір мені. Дівка нагодує його. Гей, господарю! Приготуй якого їдла для них! А ти, Скомліку, що там бурчиш? Що тобі не смакує?
— За нею треба пильнувати – Лапач вказав на Цирі рухом голови – бо це якась дивна пташка. Якби це була звичайна дівка, тоді б Нільфгаард за нею не вганявся, префект не обіцяв би нагороди…
— Чи вона звичайна, чи незвичайна – зареготав чубатий товстун – це зараз можна виявити, достатньо їй поміж ніг зазирнути! Що ви на це, хлопці? Візьмемо її до стодоли на хвилинку?
— Не смй її торкатись! – буркнув Скомлік. – Я не дозволю!
— Овва! Будемо ми тебе питати!
— Моя вигода і моя голова в тому, щоб довести її цілою! Префект з Амарілло…
— Я серу на твого префекта. Ти п'єш за наші гроші, а нам траханини шкодуєш, Гай-гай, Скомілку, не будь скнарою! А голова тобі не впаде, не бійся, а вигода не мине! Довезеш цілою. Дівка не риб'ячий міхур, від стискання не трісне!
Ніссіровці вибухнули кінським сміхом. Товариші Скомліка вторували. Цирі затряслась, зблідла, підняла голову. Кайлей глузливо усміхався.
— Ти вже зрозуміла? – засичав з-за ледь усміхнений губ. – Коли вони нажлуктяться, то візьмуться за тебе. Порвуть. Ми їдемо на одному возику. Роби, що наказую. Вдасться мені, вдасться й тобі…
— Їжа готова! – оголосив корчмар. Він не мав нільфгаардського акценту. – Поїжте, панночко!
— Ніж – прошепотіла Цирі, беручи від нього миску.
— Що?
— Ніж. Швидко.
— Якщо мало, дам більше! – заявив ненатурально корчмар, зиркнувши у напрямку бенкетуючих і докладаючи каші до миски. – Відійди, прошу тебе.
Ніж.
— Відійди, бо я їх покличу… Я не можу… Спалять корчму.
— Ніж.
— Ні. Мені тебе шкода, але не можу. Не можу, зрозумій це. Відійди…
— З цієї корчми – проказала тремтливим голосом слова Кайлея – ніхто живим не вийде. Ніж. Швидко. А як почнеться, втікай.
— Тримай миску, нездаро! – крикнув корчмар, відвертаючись так, щоб закрити собою Цирі. Він був блідий і злегка клацав зубами. – Ближче до сковороди!
Вона вічула холодний доторк кухонного ножа, який запхала собі за пасок, затуливши руків'я сорочкою.
— Дуже добре – просичав Кайлей. – Сядь так, щоб затулити мене. Поклади мені миску на коліна. У ліву руки бери ложку, у праву ніж. І пиляй мотузку. Якщо мені вийде, вийде і тобі…
Цирі відчула сухість у горлі. Вона нахилила голову майже до миски.
— Годуй мене і їж сама – зелені очі втупились у неї з-під напівзаплющених повік, гіпнотизували. – І пиляй, пиляй. Сміливо, мала. Якщо вийде мені, вийде й тобі…
Правда, подумала Цирі, ріжучи мотузку. Ніж смердів залізом і цибулею, мав заглиблене від багаторазового заточування вістря. Він мав рацію. Хіба я знаю, куди мене везуть ті головорізи? Чи я знаю, чого від мене хоче той нільфгаардський префект? Може і на мене у тому цілому Амарілло чекає заплічних справ майстер, може чекають колесо, свердла і кліщі, червоне залізо… Я не дамся завезти мене як вівцю для різання. Вже краще ризикнути…
З гуркотом вилетіло вікно, разом з рамою і вкинутим всередину пеньком для рубання дрів, впало на стіл, чинячи спустошення серед мисок і кухлів. Услід за пеньком на стіл вискочила світловолоса, кототко стрижена дівчина у червоній курточці і високих сягаючих вище коліна блискучих червоних чоботах. Вклякнувши на столі, закрутила мечем. Один з ніссіровців, найповільніший, який не встиг підвестись і відскочити, впав назад разом з лавою, бухаючи кров'ю з розпанаханого горла. Дівчина спритно спурхнула зі столу, роблячи місце для хлопця у короткому гаптованому напівкожушку, що заскочив у вікно.
— Щщщуууріііі! – заверещав Веркта, борюячсиь з мечем, що заплутався у ремені.