— Що? – обернувся Скомлік.
— Кіт. Чорний як смола. Дорогу перебіг, тьху, тьху.
— Біс з ним – Скомлік роззирнувся довкола. – Он дивіться, яка пустка. Але я бачив з-за бичачих міхурів[41], що люди сидять у хатах, пильнують. А з-за отих от воріт, я бачив, блиснуло вістря списа.
— Бабів пильнують – засміявся той, який бажав котові клопотів з мишею. – Ніссіровці у селі! Ви чули, що той кмет казав? Видно було, що ніссіровців він не любить.
— І не дивина. "Вір мені" і його компанія жодної спідниці не пропустять. Ех, вони ще дограються ці пани ніссіровці. Барони їх звуть "Стражами порядку", за це їм і платять, щоб людей оберігали, пильнували дороги. А крикни хлопові над вухом: "Ніссіровець"!, то побачиш, що той п'яти собі обісре зі страху. Але це до часу, до часу. Ще одне теля заріжуть, ще одну дівку відстрахають, та й візьмуть їх селяни на вила, от побачите. Ви ж бачили тих біля воріт, які мали запеклі пики? Це нільфгаардські осадники. З ними не жартуй… Ха, от і корчма…
Вони підігнали коней.
Корчма мала трохи запалу, вкриту мохом стріху. Вона стояла на певній віддалі від халуп і господарських споруд, але однак визначала осердя, центральний пункт всього обгородженого частоколом терену, місце перетину двох доріг, що проходили через село. У затінку, який відкидало єдине дерево, що росло тут, був загін, загорода для худоби з відділенням для коней. У цій останній стояло п'ять чи шість не розсідланих верхових коней. Перед деревами, на сходинках, сиділо двоє типів у шкіряних куртках і шпичастих хутряних шапках. Обидвоє голубили на грудях глиняні кухлі, а поміж ними стояла повна обгризених кісток миска.
— Ви що за одні? – закричав один з типів побачивши Скомліка і його компанію, що злізала з коней. – Чого тут шукаєте? Пішли геть! Корчма зайнята іменем закону!
— Не кричи, ніссіровцю, не кричи – промовив Скомлік, стягуючи Цирі з сідла. – І поширше відчиняй двері, бо ми хочемо в середину. Твій комендант, Веркта, це наш знайомий.
— Я вас не знаю!
— Бо ти молокосос! А я і "Вір мені" служили разом ще за давних часів, ще до того, поки тут не став Нільфгаард.
— Ну, якщо так… — завагався тип, відпустивши руків'я меча. – Заходьте. Мені все одно…
Скомлік штурхонув Цирі, другий Лапач вхопив її за комір. Вони зайшли до середини.
Всередині було похмуро і душно. Пахнуло димом і печенею. Корчма була справді порожньою – був зайнятим тільки один зі столів, що стояв у смузі світла, що падало через віконце з риб'ячих пухирів. Біля нього сиділо декілька чоловіків. У глибині, біля печі, порався корчмар, побрязкаючи казанками.
— Поклін панам Ніссіровцям! – загремів Скомлік.
— Ми аби з ким не розкланюємось – буркнув один з сидячої біля віконця компанії, плюючи на підлогу. Другий стримав його жестом.
— Спокійніше – промовив він. – Це свої хлопці, не впізнаєш? Скомлік і його Лапачі. Вітаю, вітаю!
Скомлік заусміхався і рущив у напрямку столу, але затримався, побачивши друганів, що задивились на стовп, що підтримував балку стелі. Під стовпом на табуреті сидів худий, світловолосий підліток, дивно напружений і витягнутий. Цирі побачила, що неприродня поза викликана тим, що руки хлопця були викрученими назад і зв'язані, а шию прикріплює до стовпа рем'яний пасок.
— А нехай мене коростою обсипе – зітхнув голосно один з Лапачів, той, який тримав Цирі за комір. – Ти тільки глянь, Скомліку! Так це ж Кайлей!
— Кайлей? – Скомлік нахилив голову. – Щур Кайлей? Не може бути!
Один з ніссіровців, що сидів за столом, товстун з вистиженим у мальовничий чуб волоссям, зверхньо засміявся.
— Може бути – промовив він, облизуючи ложку. – Це Кайлей, власною паршивою персоною. Ранній підйом нам оплатився. Напевно, ми дістанемо за нього з пів копи флоренів доброї імперської монети[42].
— Ви хапнули Кайлея, ну, ну – нахмурився скомлік. – Значить, нільфгаардський селюк правду казав…
— Тридцять флоренів, сука – зітхнув Реміз. – Непогана сума… Платить барон Лутц з Тиффі?
— Так і є – підтвердив інший ніссіровець, чорноволосий і чорновусий. – Вельможний барон Лутці з Тиффі. Наш пан і добродійник. Щурі пограбували його управителя на дорозі, то він у запеклій злості і призначив нагороду. І це ми, Скомліку, візьмемо ту нагороду, вір мені. Ха, ви тільки погляньте, хлопці, надувся як сич! Не смакує йому те, що це ми, а не він злапав Щура хоч і йому префект наказав переслідувати банду!
— Лапач Скомлік – товстун з чубом вказав ложкою на Цирі – також щось спіймав. Бачищ, Веркто? Якесь дівчисько.
— Бачу – чорноволосий зблиснув зубами. – Що, Скомліку, так бідуш, що викрадаєш дітей для викупу? Що це за нечупара?
— Тобі до цього зась!
— Ти такий суворий – засміявся чубатий. – Ми тільки хочемо переконатись, чи це не твоя донька.
— Його донька? – засміявся Веркта, чорновусий. – Ага. Щоб зуміти наплодити доньок, треба мати яйця.
Ніссіровці загарчали сміхом.
— Ржете, як барани! – закричав Скомлік і наприндився. – А тобі, Веркто, тільки скажу: і тиждень не мене, здивуєшся, про кого розголосу буде більше, про вас і вашого Щура, чи про мене і про те, що я зробив. І побачимо, хто щедріший: ваш префект чи імперський префект з Амарілло!
— Можеш поцілувати мене у сраку – зневажливо повідомив Аеркта і обернувся до сьорбання зупи – разом з твоїм префектом, твоїм імператором і цілим Нільфгаардом, вір мені. І не надимайся. Я знаю, що Нільфгаард вже тиждень женеться за якоюсь дівкою, аж курява дорогами здіймається. Я знаю, що за неї є нагорода. Але мене це до дупи. Я й не думаю служити префектові і нільфгаардцям, я кладу на них. Тепер я служу у барона Лутца, підлягаю тільки йому, нікому більше.
— Твій барон – харкнув Скомлік – стоїть під нільфгаардською рукою, вилизує нільфгаардські чоботи. Тому ти й не мусиш, то й говориш легко.
— Я не вимахуюсь – промовив примирливо ніссіровець. – Я кажу не проти тебе, вір мені. Те, що дівку, яку шукає Нільфгаард, знайшов, це добре, радий бачити, що ти візьмеш нагороду, а не засрані нільфгаардці. А що служиш префектові? Ніхто не обирає собі панів, це вони обирають, що ні? Ну ж бо, сідайте з нами, випиймо, як вже трапилось зустрітись.
— Ну, чом би й ні – погодився Скомлік. – Тільки дайте мені шматок вірьовки. Я прив'яжу дівку до слупа біля вашого Щура, добре?