— Ні!!!
Довкола неї вогонь, за стіною полум'я дике іржання, єдинороги стають дибки, мотаючи головою, б'ють копитами. Їх гриви як розтріпані бойові штандарти, їх роги довгі і гострі, як мечі. Єдинороги є великими, великі як лицарські коні, значно більші від її Коника. Звідки вони тут взялись? Звідки їх тут взялось аж стільки? Полум'я з гарчанням вистрелило вверх. Чорноволоса жінка піднесла рука, на її руках кров. Її волосся розвиває жар.
Гори, гори, Фалько!
— Геть! Відійди! Я не хочу тебе! Не хочу твоєї сили!
Гори, Фалько!
— Не хочу!
Хочеш! Бажаєш! Бажання і хіть нуртують в тобі як полум'я, насолода полонила тебе! Це потуга, це сила, це влада! Це набільша насолода з насолод світу!
Блискавиця. Грім. Вітер. Лопотіння крил та іржання шаліючих довкола вогню єдинорогів.
— Я не хочу тієї сили! Не хочу! Я зрікаюсь її!
Вона не знала, чи це вогонь пригас, чи то їй в очах потемніло. Впала, відчуваючи на обличчі перші краплі дощу.
*******
Слід позбавити Істоту існування. Не можна дозволити, щоб вона існувала. Істота небезпечна. Підтвердження.
Заперечення. Істота не викликала Силу для себе. Зробила це, щоб врятувати Ihuarraquax. Істота співчуває. Це дзавдяки Істоті Ihuarraquax знову серед нас.
Але істота має Силу. Якщо вона захоче її використати…
Не зможе її використати. Ніколи. Вона зреклась її. Зреклась сили. Цілком. Сила пішла. Це дуже дивно.
Ми ніколи не зрозуміємо Істот.
І не треба їх зрозуміти! Позбавимо Істоту існування. Поки не буде запізно. Підтвердження.
Заперечення. Підемо звідси. Залишмо Істоту. Залишмо її її призначенню.
*******
Вона не знала, як довго лежала на камінні, під ударами дощу, вглядаючись у небо, що змінювало кольори. Поперемінно було темно і світло, холодно і гаряче, а вона лежала, безсила, висушена і порожня, як те падло, той трупик гризуна, висмоктаний і викинений з воронки.
Вона не думала ні про що. Була самотньою, була порожньою. Не мала вже нічого і не відчувала у собі нічого. Не було спраги, голоду, втоми, страху. Зникло все, навіть воля до життя. Була тільки велика, холодна, страшна порожнеча. Відчувала ту порожнечу усім єством, кожною клітиною організму.
Відчувала кров на внутрішній частині стегон. Їй було байдуже. Була порожньою. Втратила все.
Небо змінило кольори. Не ворушилась. Чи мав рух який-небудь сенс у порожнечі?
Не ворушилась, коли довкола забили копита, задзвеніли підкови. Не зреагувала на гучні окрики і вигуки, на гучні звуки, на пирхання коней. Не ворухнулась, коли її вхопила тверда, сильна рука. Піднята, безвладно обвисла. Не зреагувала на шарпання і струси, на гострі, різкі запитання. Вона не розуміла їх і не хотіла розуміти.
Була порожньою і байдужою. Байдуже прийняла воду, що лилась їй на обличчя. Коли їй приклали флягу до вуст, не опиралась. Пила.
Байдуже.
Була байдужою і далі. Її втягнули на луку сідла. Промежина була чутливою і боліла. Вона дрижала. Тож її огорнули ковдрою. Була безвладною і м'якою, впала з рук, тож її прив'язали ременем до вершника, що сидів позаду неї. Вершник смердів потом і сечею. Їй було байдуже до цього.
Довкола були кінні. Багато кінних. Цирі байдуже дивлась на них. Була порожньою, вьтратила все. Ніщо вже не мало значення.
Нічого.
Навіть те, що командуючий кінними лицар мав на шоломі крила хижого птаха.
Коли було підкладено під дрова злочинниці вогонь і коли її огорнуло полум'я, вона почала мерзити зібраних на площі лицарів, баронів, чародіїв і панів райців такими гидкими словами, що всіх охопив страх. Хоч серед великої поляни було відкладено дрова, бо не хотіли, щоб дияволиця вмерла зашвидко і зазнала більших мук від вогню, тепер було наказано швидше докинути сушняку і завершити страту. Але демон ще сидів у цій проклятущій, бо хоч вона вже й гарно шкварчала, не видала криків болю, тільки почала кидати ще страшніші прокльони. "З моєї крові народиться месник – закричала голосно. – З оскверненої Старшої Крові зродится нищитель народів і світів! Він помститься за мої муки! Смерть, смерть і помста вам всім і вашим нащадкам!" Тільки-но вона зуміла прокричати це, як згоріла. Так загинула Фалька, таку понесла кару за пролляту невинну кров.
Родерік де Новембре, Історія світу, том ІІ
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
— Подивіться на неї. Спалена сонцем, покалічена, спустошена. П'є, як губка, а виголодніла, що аж страшно. Скажу вам, вона прийшла зі сходу. Пройшла через Корат. Через Пательню.
— Байки! На Пательні ніхто не виживе. Вона з заходу йшла, з гір, руслом Сухака. Зачепила Корат ледь з краю, та й того було досить. Коли ми її знайшли, вже впала, лежала непритомною.
— На заході пустеля теж тягнеться милями. Звідки тоді вона йшла?
— Не йшла, а їхала. Хто зна, як здалеку. Біля неї були сліди копит. Її кінь мусив звалитись у Сухаку, тому й побита, вся в синцях.
— Цікаво, чому вона така важлива для Нільфгаарду? Коли префект послав нас на пошуки, думали, що зникла якась важлива шляхтянка. А ця? Звичайна курва, спрацьована коняка, до того ж, ніби оніміла. Я ще не знаю, Скомліку, чи ми знайшли те, що треба…
— Вона це. Зазвичай це не так. Зазвичай ми знаходимо їх мертвими.
— Бракувало небагато. Точно, її урятував дощ. Зараза, найстаріші діди не пам'ятають дощу на Пательні. Хмари завжди оминають Корат… Навіть коли у долинах падає, там жодна крапля не падає!
— Гляньте на неї, як вона жере! Ніби тиждень нічого в роті не мала… Гей, ти, посмітюхо! Чи смачна солонина? Хлібчик сухий?
— По ельфійські питай. Чи по нільфгаардськи. Вона по-людськи не розуміє. Це якийсь ельфійський виплодок…
— Це причинна, недотепо. Коли я її зранку саджав на коня, то ніби всаджував дерев'яну ляльку.
— Очей не маєте – блиснув зубами той, якого називали Скомліком, могутній і лисуватий. – Що з вас за Лапачі, якщо ви ще не зрозуміли її! Вона ані дурна, ані не відстала. Тільки вдає. Це дивна і хитра пташка.
— А чому вона така важлива для Нільфгаарду? Обіцяли нагороду, всюди погнали патрулі… Чому?
— Я не знаю цього. А якби її добре запитати… Палицею по хребті запитати… Ха! Ви помітили, як вона дивилась на мене? Все вона розуміє, уважно слухає. Гей, дівко! Я – Скомлік, слідопит, званий Лапачем. А це, поглянь тут, це нагайка, яку називають вудкою! Тобі дорога шкіра на плечах? То негайно говори…