— Щось відбувається?
— Так. Будь тихо і не ворушися.
Густа імла, що залягала у долині Стрічки притлумлувала голоси і звуки, але не настільки, щоб Жовтець не зумів почути плюскоту води і пофоркування коня. Ріку перетинали вершники.
— Ельфи – здогадався він. — Scoia'tael? Втікають до Брокілону, правда? Ціла команда…
— Ні – промурмотів Геральт, вглядаючись в імлу. Поет знав, що погляд і слух відьмака є дуже швидкими і чутливими, але був не в змозі відгадати, чи він оцінює поглядом, чи слухом. – Це не команда. Це те, що залишилось від команди. П'ять чи шість кінних, ведуть трьох коней. Залишся, Жовтцю. Я йду туди.
— Gar'ean – промовила застережливо зеленоволоса дріада, піднімаючи лука. — Nfe va, Gwynbleidd! Ki'rin!
— Thaess aep, Fauve— несподівано гостро відрубав відьмак. — M'aespar que va'en, elFea? Прошу, стріляй. Якщо ні, заткнись і не намагайся лякати мене, бо мене вже неможливо налякати. Я мушу порозмовляти Мільвою Баррінг і я зроблю це, чи тобі це подобається, чи ні. Залишся, Жовтцю.
Дріада опустила голову. Лук теж.
З туману вилинули дев'ять коней і Жовтець побачив, що справді, тільки шестеро несли вершників. Помітив постаті дріад, які з'явились із заростей та йшли назустріч. Він зауважив, що трьом кінним слід було допомогти зсісти з верхівців, і що їх треба було підтримувати, щоб вони могли йти у бік рятівних дерев Брокілону. Інші дріади як духи мелькнули через вітролом і схил, зникли в імлі над Стрічкою. З протилежного берегу розлягся крик, іржання коней, плюскіт води. Поетові також здалося, що він почув свист стріл. Але не був впевненим.
— Вони переслідували їх… — пробурмотів. Fauve відвернулась, затиснувши долонею плече лука.
— Ти співав таку пісню, taedh – буркнула. — N'te shaent a'minne, nie o Ettariel. Коханню – ні. Не час. Тепер час вбивати, так. Така пісня, так!
— Я – бекнув – не винен в тому, що діється… — Дріада якийсь час мовчала, дивлячись вбік.
— Я теж ні – промовила вона і швидко відійшла у гущавину.
Відьмак повернувся, поки минула година. Він привів довх осідланих коней – Пегаса і гніду кобилу. Чапрак[33] кобили мав сліди крові.
— Це кінь ельфів, правда? Тих, що перейшли ріку?
— Так – віповів Геральт. Обличчя і голос мав змінені і чужі. – Ця кобила ельфів. Однак якийсь час послужить мені. А коли я матиму можливість, то виміняю її на коня, який вміє нести пораненого, а коли поранений впаде, зостанеться біля нього. Очевидно, що ця кобила цього не навчена.
— Ми від'їжджаємо звідси?
— Ти від'їжджаєш – відьмак кинув поетові віжки Пегаса. – Бувай, Жовтцю. Дріади відпровадять тебе за дві милі вверх рікою, щоб ти не втрапив на вояків з Бругге, які напевно весь час крутяться на тому березі.
— А ти? Залишаєшся тут?
— Ні. Не залишусь.
— Ти щось дізнався. Від Білок. Ти щось довідався про Цирі, так?
— Бувай, Жовтцю.
— Геральте… Послухай мене.
— Що я маю слухати? – крикнув відьмак і раптом затнувся. – Я її… Я не міг її зоставити на владу долі. Вона є зовсім сама… Вона не може бути сама, Жовтцю. Ти цього не зрозумієш. Ніхто того не зрозуміє, але я це знаю. Якщо вона буде самотньою, з нею бозна що станеться… Те, що колись сталось зі мною… Ти цього не зрозумієш…
— Розумію. І тому я їду з тобою.
— Ти здурів. Чи ти знаєш, куди я вирушаю?
— Знаю. Геральте, я… Я не розповів тобі всього. Я… Почуваюсь винним. Я нічого не відчув, не бачив, що слід зробити… Але тепер знаю. Я хочу їхати з тобою. Хочу тебе супроводжувати. Я тобі не казав… про Цирі, про плітки, які крутяться… Я зустрів знайомих з Ковіру, а ті у свою чергу чули донесення послів, які повернулись з Нільфгаарду… Я думав, що ці плітки могли дістатись навіть до Білок. Що ти вже все дізнався від тих ельфів, які перейшли Стрічку. Але дозволь… щоб я тобі… Щоб я це тобі розповів…
Відьмак довго мовчав, безборонно опустивши руки.
— Застрибуй у сідло – врешті сказав зміненим голосм. – Розкажеш мені дорогою.
*******
Того ранку у палаці Лос Грім, лііній резиденції імператора, панувало незвичне пожвавлення. Тим незвчиніше, що всіляке збудження, емоції і пожвавлення абсолютно не були у звичаї нільфгаардської шляхти, а виказування неспокою чи піднесення вважалось виявом незрілості. Подібна поведінка розглядалась серед нільфгаардських вельмож з таким осудом і зневагою, що виявляти пожвавлення чи піднесення соромилась навіть недозріла молодь, від якої взагалі мало хто очікував пристойного поводження.
Того ранку у Лос Грім однак не було молоді. У Лос Грім молоді не було чого шукати. Велетенську тронну залу палацу заполонили поважні і суворі аристократи, лицарі і дворяни, всі як один вдягнені у церемоніальне придворне чорне вбрання, єдине що пожвавлювало його – білі жабо і манжети. Чоловіків супроводжували нечисленні, так само поважні і суворі дами, яким звичай дозволив прояснити чорні шати скромною біжутерією. Всі вдавали, що вони гідні, поважні і суворі. А вони були неймовірно збуджені.
— Кажуть, що вона бридунка. Худа
— Але це нібито королівська кров.
— З позашлюбного ложа?
— Нічого подібного. Вона законнонароджена.
— Вона сяде на троні?
— Якщо імператор так вирішив…
— Ідіть лісом, ви тільки подивіться на Ардала аеп Даги і на князя де Ветта… Але ж у них і пики.. наче оцту напились…
— Тихше, графе… Ви дивуєтесь їх мінам? Якщо плітки підтвердяться, Емгир наставив сраку старим родам. Принизив їх…
— Плітки не підтвердяться. Імператор не побереться з тією знайдою! Він не може так зробити…
— Емгир все може. Обережніше зі словами, бароне. Зважайте, що говорите. Були вже такі, які стверджували, що Емгир не може того-сього. Закінчили на ешафоті.
— Кажуть, що він вже підписав декрета про пожалування для неї. Триста гривень ренти, уявляєте собі?
— І титул принцеси. Чи хтось з вас вже бачив її?
— Одразу по прибутті її віддано під опіку графині Ліддерталь, а будинок оточено гвардією.
— Її довірено графині, щоб та вклала шмаркачці трохи понять про манери. Кажуть, що та ваша принцеса поводить себе як дівка з обори[34]…
— Що в цьому дивного? Вона походить з півночі, з варварської Цинтри…
— Тим не правдоподібніші плітки про шлюб Емгира. Ні, ні, це абсолютно неможливе. Імператор візьме за дружину наймолодшу доньку де Ветта, так як і було заплановано. Не пошлюбить тієї узурпаторки!