Ueassan Lamm feainne renn, ess'ell,
Elaine Ettariel,
Aep cor...
Не почув. Відчув присутність.
— N'te mirę daetre. Sh'aente vort.
— Не стріляй… — прошепотів, слухняно не оззираючись. — N'aen aespar a me… Я прибув з миром.
— N'ess a tearth. Sh'aente.
Відчув, хоч пальці йому захололи і задерев'яніли на струнах, а спів з трудом виходив з горла. Але в голосі дріади не було ворожості, а він, трясця, був професіоналом.
Ueassan Lamm feainne renn, ess'ell,
Elaine Ettariel,
Aep cor aen tedd teviel e gwen
Yn blath que me darienn
Ess yn e evellien a me
Que shaent te caelm a'vean minne me striscea...
Цього разу дозволив собі поглянути через плече. Те, що принишкло поряд зі стовбуром, дуже близько, нагадувало обплетений плющем кущ. Але це не був кущ. Кущі не мають великих блискучих очей.
Пегас тихо пирхнув, а Жовтець побачив, що за ним, у темряві, хтось гладить його коня по ніздрях.
— Sh'aente vort – знову попросила принишкла за його спиною дріада. Її голос нагадував шум дощових крапель.
— Я… — почав. – Я є… Я друг відьмака Геральта… Знаю, що Геральт… Що Gwynbleidd є серед вас у Брокілоні. Я прибув…
— N'te dice'en. Sh'aente, va.
— Sh'aent – лагідно попросила з-за його спини друга дріада, майже хором з третьою. І мабуть четвертою. Він був не впенений.
— Yea, sh'aente, taedh – повідала сріблястим дівочим голосом те, що ще за мить до того здавалось поетові берізкою, яка росла за кілька кроків перед ним. — Ess'laine... Taedh... Ty śpiewaj... Jeszcze o Ettariel... Tak?
Підкорився.
Метою мого життя є кохати тебе
Чарівна Ettariel
Дозволь мені зберегти спогадів скарб
І чародійську квітку
Кохання твого заклад і знак
Краплями роси, як слізьми посріблену…[28]
Цього разу почув кроки.
— Жовтець.
— Геральт!
— Так, це я. Ти вже можеш припинити галасувати.
*******
— Як ти мене знайшов? Звідки дізнався, що я у Брокілоні?
— Від Трісс Мерігольд… Чорт… — Жовтець знову спіткнувся і був би впав, але дріада, що йшла поряд з ним, підтримала його спритним хватом, дивовижно сильним як на її невеликий зріст.
— Gar'ean, taedh — застерігла сріблясто. – Va cśelm.
— Дякую. Тут страшно темно… Геральте? Ти де?
— Тут. Не відставай.
Жовтець пришвидшив кроки, знову спіткнувся і ледь не впав на відьмака, який спинився у темряві перед ним. Дріади безшелесно минули їх.
— Але й темно… Ще далеко?
— Недалеко. Зараз будемо у таборі. Хто крім Трісс знає, що я тут переховуюсь? Ти комусь розпатякав?
— Я мусив сказати королеві Венцлаві. Я потребував гарантій безпеки для подорожі через Бругге. Тепер такі часи, що шкода говорити… Я мусив також мати дозвіл на подорож до Брокілону. Але Венцлав знає і любить тебе… Він, уяви собі, іменував мене послом. Я впевнений, що він збереже таємницю, я просив його про це. Не гнівайся, Геральте…
Відьмак підійшов ближче. Жовтець не бачив виразу його обличчя, бачив тільки біле волосся і навіть помітив у темряві білу щетину багатоденного заросту.
— Я не гніваюсь – відчув долоню на плечі і йому здалося, що холодний до цієї миті голос дещо змінився. – Я тішуся, що ти приїхав, сучий ти сину.
*******
— Холодно тут – здригнувся Жовтець, тріщачи галуззям, на яких вони сиділи. – Може б розпалити…
— Навіть не думай про це – буркнув відьмак. – Ти що, забув де ти є?
— Вони до такої міри… — трубадур полохливо роззирнувся. – Жодного вогню, так?
— Дерева ненавидять вогонь. Вони теж.
— Трясця. Будемо сидіти у холоді? І в цій паскудній темряві? Коли я простягаю руку, то не бачу власних пальців…
— То не простягай.
Жовтець зітхнув, згорбився, потер ліктя. Чув, як відьмак, що сидів поряд, тламає у пальцях тонкі патички.
У мороці раптом з'явилось зелене світелко, спершу м'яке і невиразне, але швидко ясніло. Після першого заблищали наступні, у багатьох місцях, ворушачись і танцюючи як світляки чи бліді болотяні вогники. Ліс раптом ожив миготливими тінями, Жовтець почав бачити постаті оточуючих їх дріад. Одна наблизилася, поклала блія них щось, що виглядало як розжарений клубок рослин. Поет обережено простягнув руку, наблизив долоню. Зелений жар був цілком холодний.
— Що це, Геральте?
— Гнилички і різновид моху. Це росте тільки тут, у Брокілоні. І тільки вони знають, як це все разом сплести, щоб світилось. Дякую тобі, Фауве.
Дріада не відповіла, але й не відійшла. Присіла збоку. На її чолі був вінок, довге волосся спадало на плечі. При світлі волосся виглядало зеленим, а може й справді було таким. Жовтець знав, що волосся у дріад мало незвичні барви.
— Taedh – промовила мелодійно, підводячи на трубадура очі, що блищали на дрібному обличчі, яке було перекреслене навскіс двома рівно проляглими темними пасами маскую чого малюнку. — Ess've vort shaente aen Ettariel? Shaente a'vean vort?
— Ні… Може пізніше – відповів ввічливо, гамагаючись добирати слова Старшої Мови. Дріада зітхнула, нахилилась, делікатно погладила гриф лютні, що лежала поруч з ним, пружно встала. Жовтець дивився на неї, поки відходила до лісу, до інших, тіні яких нетвердо маячили у невиразному блискові зелених ліхтарів.
— Я часом не образив її? – тихо запитав він. – Вони говорять власним діалектом, а я не знаю ввічливих форм…
— Перевір, чи маєш у череві ножа – у голосі відьмака не було ані глузування, ані гумору. – Дріали реагують на образи всттромлянням ножа в живіт. Не бійся, вони схильні вибачити тобі значно більше, аніж мовні помилки. Концерт, який ти дав попід лісом, мабуть припав їм до смаку. Тепер ти ard tśedh, великий бард. Вони чекають на продовження "Квіток Ettariel". Ти знаєш продовження? Бо це ніби твоя балада.
— Переклад мій. Я дещо збагатив ельфійську музику, ти не зауважив?
— Ні.
— Я так і думав. На щастя, дірад знаються на мистецтві краще за тебе. Я десь читав, що вони надзвичайно музикальні. Так я уклав мій спритний план, за який, мушу сказати, ти мене ще не похвалив.
— Хвалю – промовив відьмак за хвилину мовчання. – Це справді спритно. А щастя теж супроводжувало тебе, як завжди. Їх луки точно б'ють на двісті кроків. Зазвичай вони не чекають до часу, коли хтось перейде на їх берег ріки та почне співати. Вони занадто вразливі на неприємні запахи. А коли трупа віднесе течія Стрічки, то їм не буде тхнути під лісом.