— Я дуже прагнула познайомитись, Геральте – промовила усміхаючись. Як всі чародійки, не визнавала "панів", "вашомостей" чи інших обов'язкових серед шляхти форм. – Я рада, дуже рада. Ти нарешті припинила приховувати його від нас, Єнно. Щиро кажучи, дивуюсь, що ти так довго зволікала. Ти не мала абсолютно чого соромитись.
— Я теж так думаю – повільно відповіла Єнніфер, злегка мружачи очі і демонстративно відгортаючи волосся зі своєї сережки. – Гарна блузка, Сабріно. Дуже захоплююча. Правда, Геральте?
Відьмак кивнув головою, ковтнувши слину. Блузка Сабріни Ґлевіссіг, пошита з чорного шифону, відкривала абсолютно все, що було до відкривання, а трохи було. Кармінова спідниця, стягнена срібним паском з великою пряжкою у формі троянди, мала з боку виріз згідно з найновішою модою. Однак мода наказувала носити спідницю з вирізом до до половини литки, а Сабріна носила виріз аж до середини стегна. Дуже гарного стегна.
— Що нового у Каедвені? – запитала Єнніфер, вдаючи, що не бачить, на що дивиться Геральт. – Твій король Хенсельт і далі витрачає сили і засоби на переслідування Білок лісами? Далі думає про каральну експедицію проти ельфів з Dol Blathanna?
— Даймо спокій політиці – усміхнулась Сабріна. Через довгий ніс і хижі очі вона трохи нагадувала класичне зображення відьми. – Ранком, на нараді, наполітикуємося до всирачки. І наслухаємося різних… повчань. Про потребу мирного співіснування… Про дружбу… Про потребу зайняття солідарної позиції щодо планів і намірів наших королів… Чого ще наслухаємося, Єнніфер? Що ще готують для нас Капітула і Вільгефортц?
— Даймо спокій політиці. — Сабріна Ґлевіссіг срібно засміялась у супроводі тихого дзеленьчання сережок.
— Слушно. Зачекаймо до ранку. Ранок… Вранці все з'ясується. Ах, ця політика, це нескінченні наради… Як же згубно вони відбуваються на шкірі. На щастя я маю досконалий крем, віриш, люба, зморшки зникають як сон золотий… Дати тобі рецептуру?
— Дякую, люба, але я не потребую. Справді.
— Ах, знаю. У школі я завжди заздрила твоїй шкірі. Боги, скільки ж це років?
Єнніфер вдала, що вклонилась комусь, хто проходив повз. Сабріна усміхнулась до відьмака і розкішно випнула те, чого не приховував чорний шифон. Геральт знову ковтнув слину, намагаючись не дивитись надто нахабно на її рожеві пипки, аж надто видні під парозорою тканиною. Він полохливо подивився на Єнніфер. Чародійка усміхнулась, але він знав її надто добре. Була розлючена.
— Ох, вибач – раптом сказала. – Я бачу там Філіппу, конче мушу з нею порозмовляти. Дозволь, Геральте. Па, Сабріно.
— Па, Єнно – Сабріна Ґлевіссіг подивилась відьмакові в очі. – Ще раз вітаю твій… смак.
— Дякую – голос Єнніфер був підозріло холодним. – Дякую, моя дорога.
Філіппа Ейльгарт була у товаристві Дійкстри. Геральт, який мав швидкоплинний контакт з реданським шпигуном, взагалі мав би зрадіти – врешті натрапив на когось знайомого, хто як і він ненадежав до братства. Але не зрадів.
— Я радий, що бачу тебе, Єнно – Філіппа поцілувала повітря біля сережки Єнніфер. – вітаю, Геральте. Ви обоє знаєте графа Дійкстру, правда?
— Хто його не знає – Єнніфер схилила голову і дала Дійктрі руку, яку шпиг з пошаною поцілував. – Я знову рада бачити вас, графе.
— Це для мене радість – запевнив шеф таємних служб короля Візіміра – знову бачити тебе, Єнніфер. Особливо, в такому доброму товаристві. Пане Геральте, мої найглибша пошана…
Геральт, стримавшись від запевнення, що його повага є ще глибшою, потис протягнуту долоню – а радше спробував це зробити, бо її розміри перевищували норму і робиув рукостискання практично неможливим.
Величезний шпиг був одягнений у ясно бежевий дублет, досить неформально розщепнутий. Було видно, що він почується в ньому розкуто.
— Я помітила – проказала Філіппа – що ти розмовляла з Сабіною?
— Розмовляла – фиркнула Єнніфер. – Ти бачила, що вона має на собі? Треба не мати ані смаку, ані сорому, щоб… Вона, холера ясна, є старша від мене на… Менше з тим. Якби вона ще мала, що показувати! Гидка мавпа…
— Вона намагалась вас випитувати? Всі знають, що вона шпигує для Хенсельта з Каедвену.
— Справді? – Єнніфер вдала здивування, що було слушно сприйнято за першорядний жарт.
— А пан граф, гарно розважається на нашій урочистості? – запитала Єнніфер, коли Філіппа і Дійксра припинили сміятись.
— Надзвичайно добре – шпиг короля Візіміра галантно вклонився.
— Якщо зважимо – усміхнулась Єнніфер – що граф тут на службі, то це запевнення є нечуваним компліментом для нас. І, як кожен подібний комплімент, мало щирий. Ще мить тому він зізнався мені, що він би хотів милого, рідного півмороку, смороду смослокипів і підгорілого на рожнах м'яса. Також йому бракує традиційного, заллятого соусом і пивом столу, у який би він міг бити кухлем у ритмі гидких пісеньок пияків, а під ранок міг би сповзти під нього, щоб заснути серед хортів, що гризуть кістки. А до моїх аргументів, які доводять вищість нашого способу світкування, залишився, уяви собі, глухим.
— Справді? – відьмак подивився на шпига ласкавіше. – А які це були аргументи, якщо можна дізнатись?
Цього разу його вже його питання було явно потрактовано як першорядний жарт, бо обидві чародійки засміялись одночасно.
— Ах, чоловіки – промовила Філіппа. – Нічого не розумієте. Чи можна, сидячи за столом у напівмороку і диму, вразити сукнею і фігурою?
Геральт, не знайшовши слів, тільки вклонився. Єнніфер делікатно стисла його руку.
— Ах – сказала. – Я бачу там Трісс Мерігольд. Мені нагально треба обмінятись кількома словами… Пробачте, що я вас зараз залишу. Бувай, Філіппо. Впевнена, що ми ще знайдемо сьогодні можливість побалакати. Чи не так, графе?
— Однозначно – Дійкстра усміхнувся і глибоко вклонився. – Я до твоїх послуг, Єнніфер. На перший поклик.
Підійшли до Трісс, що мерехтіла кількома відтінками синього і аквамарину. Побачивши їх, Трісс перервала розмову з двома чародіями, радісно засміялась, обійняла Єнніфер, повторився ритуал цілування повітря біля вух. Геральт взяв подану йому долоню, але вирішив піти супроти церемоніалу – обійняв каштановолосу чародійку і поцілував у м'яку, вкриту, як у персика, пушком щічку. Трісс злегка зарум'янилась.