Берні Гофмаєр замовк, нашорошив вуха. Жовтець притримав долонею струни, що дзвеніли.
З мороку над греблею вилинув відьмак. Йшов повільно у бік будинку. Знову блиснула блискавка. Коли загриміло, відьмак був вже блія них, на ґанку.
— Ну і як, Геральте? – запитав Жовтець, щоб перервати незручну мовчанку. – Ти вистежив почвару?
— Ні. Це не ніч для вистежування. Це неспокійна ніч. Неспокійна… Я втомлений, Жовтцю.
— Сідай, віддихайся.
— Я не розумію.
— Справді – пробурмотів низовик, дивлячись в небо і прислухаючись. – Неспокійна ніч, щось недобре висить у повітрі… Худоба тлумиться в оборі… А в тому вихорі чути крики…
— Дика Гонитва – сказав тихо відьмак. – Добре позамикайте віконниці, пане Гофмаєре.
— Дика Гонитва? – вжахнувся Берні. – Відьми?
— Не бійся. Високо пройде. Літом завжди проходить високо. Але діти можуть прокинутись, Гонитва приносить нічні жахіття. Краще закрити віконниці.
— Дика гонитва – сказав Жовтець, неспокійно зиркаючи вгору – провіщує війну.
— Дурниця. Пересуд.
— Якби ж то! Незадовго до нільфгаардської атаки на Цинтру…
— Тихо! – відьмак обірвав його жестом, раптом випростався, втупившись у темряву.
— Що це…
— Вершники.
— Трясця – просичав Гофмаєр, зриваючись з лави. – Вночі це можуть бути тільки Scoia'tael...
— Один кінь – перебив його відьмак, беручи з лави меча. – Один справжній кінь. Решта – відьми з Гонитви… Холера, неможливо… Влітку?
Жовтець теж підвівся, але йому було соромно втікати, бо ані Геральт, ані Берні не опустились до втечі. Відьмак видобув меча і побіг у напрямку греблі, низовик без вагань поспішив за ним, озброєний вилами. Знову блиснуло, на греблі замаячив галопуючий кінь. А за конем слідувало щось нечітке, щось, що будило панічний страх, огидний жах, що скручував кишки.
Відьмак крикнув, занісши меча. Вершник помітив його, пришвидшив галоп, озирнувся. Відьмак крикнув ще раз. Гримнув грім.
Блиснуло, але але цього разу це не була блискавка. Жовтець всівся біля лави і був би вліз під неї але вона виявилась занизькою. Берні впустив вила. Петунія Гофмаєр, яка вибігла з будинку, закричала.
Засліплюючий блиск матеріалізувався у прозору сферу, всередині якої замаячила постать, яка з блискавичною швидкістю набирала обрисів і форми. Жовтець одразу її упізнав. Знав ті чорні розбурхані пасма і обсидіанову зірку на оксамитці. Тим, чого не знав і ніколи досі не бачив, було Личиною Фурії і Шаленості, обличчям богині Помсти, Руїни і Смерті.
Єнніфер піднесла руку і викрикнула закляття, з її долоні з сичанням вистрелила спіраль, що сипала іскрами, розсікаючи нічне небо і тисячами відблисків відбившись на поверхні ставу. Спіраль вбилась як дротик у клубок, що оточував самотнього вершника. Клубок зануртував, Жовтцеві здалося, що він чує упирячі крики, що бачить химерні, кошмарні тіні відьомських коней. Бачив це частку секунди, бо клубок раптом стиснувся, звернувся у кул і полинув догори, у небо, миготливо видожився, тягнучи за собою схожий на комету хвіст. Запала темрява, яку розсіювали тільки миготливим блиском лампи, яку тримала Петунія Гофмаєр.
Вершник ввів коня на подвір'я перед будинком, спурхнув з сідла, захитався. Жовтець одразу зрозумів, хто це. Він ніколи досі не бачив цієї стрункої, сіроволосої дівчини. Але одразу її опізнав.
— Геральте… — тихо сказала дівчина. – Пані Єнніфер… Прошу вибачення… Я мусила… Ви знаєте…
— Цирі – сказав відьмак. Єнніфер зробила крок у бік дівчини, однак спинилась. Мовчала.
До кого вона підійде, подумав Жовтець. Жоден з них, ані відьмак, ані чародійка, не зробили кроку, ані жесту. До кого вона спершу підійде? До нього? Чи до неї?
Цирі не підійшла до жодного з них. Не зуміла обрати. Зомліла.
*******
Будинок був порожній, низовик і вся його родина вирушили до роботи на світанку. Цирі вдавала, що спить, але вийшла, як тільки вийшли Геральт і Єнніфер. Вислизнула з постелі, швидко одягнулась, тихцем вийшла з хати і пішла за ними до саду.
Геральт і Єнніфер знайшлися між ставками, які біліли від лілей і зеленіли лататтям. Цирі сховалась ща зруйнованою стіною і вивчала обох через шпарину. Вона думала, що Жовтець, знаменитий поет, вірші якого багаторазово читала, ще спить. Але помилилась. Поет Жовтець не спав. І спіймав її на гарячому.
— Гей – сказав, зненацька підійшовши і хихочучи. – Гарно це так, підглядати і підслуховувати? Більше поваги, мала. Дозволь їм трохи побути наодинці.
Цирі почервоніла, але одразу стисла вуста.
— По перше, я не мала – просичала гордо. – А по друге, хіба це їх турбує?
Жовтець злегка споважнів.
— Навряд чи – сказав. – Мені здається, що ти їм допомагаєш.
— Як? В чому?
— Не прикидайся. Вчора, то було дуже спритно. Але мене тобі не вдалося ошукати. Ти вдавала зомління, правда?
— Правда – буркнула, відвертаючи обличчя. – Пані Єнніфер зрозуміла це, але Геральт ні…
— Обоє занесли тебе до будинку. Їх руки поєднались. Вони сиділи біля твого ліжка майже до ранку, але не перемовиись і словом. Тільки тепер спромоглися порозмовляти. Там на греблі, над ставом. А ти вирішила підслуховувати, про що говорять… І підглядати за ними у дірку у стіні. Так конче хочеш знати, що вони там роблять?
— Вони там нічого не роблять – Цирі злегка почервоніла. – Трохи розмовляють, і тільки.
— А ти – Жовтець сів на траві під яблунею і сперся спиною у стовбур, перед тим упевнившись, чи на ній немає мурах чи гусениць. – Ти хотіла б знати, про що вони розмовляють, так?
— Так… Ні! А зрештою… Зрештою, і так нічого не чую. Задалеко.
— Якщо хочеш — засміявся бард – то я тобі розповім.
— А ти звідки це можеш знати?
— Ха, ха. Я, мила Цирі, поет. Поети про такі справи знають все. Скажу тобі ще щось: поети про такі справи знають більше, ніж самі залучені в це особи.
— Якби ж то!
— Даю тобі слово. Слово поета.
— Так? Ну то… ну то скажи, про що вони розмовляють? Поясни мені, що це все значить!
— Зазирни ще раз через дірку і подивись, що вони роблять.
— Гмм… — Цирі закусила верхню губу, а потім нахилилася і наблизилась оком до пробоїни. – Пані Єнніфер стоїть біля верби… Обриває листочки і бавиться своєю зіркою… Нічого не каже і взагалі не дивиться на Геральта… А Геральт стоїть поряд. Опустив голову. І щось каже. Ні, мовчить. Ой, і має міну… Але ж і дивну має міну…