— Маєш усне послання?
— Маю, пане.
— Кажи.
— Демавенд до Візіміра – проказав Аплегатт, закриваючи очі. – Перше: Перебрані готові на другу ніч після липневого новолуння. Припильнуй, щоб Фольтест не підвів. Друге: він не вшанує з'їзду Мудрагелів на Танедді своєю присутністю, і тобі так само не радить. Третє: Левенятко мертве.
Дійкстра злегка скривився, побарабанив пальцями по столі.
— Тут маєш листи для короля Демавенда. А усне послання… Нашорош добре вуха і напруж пам'ять. Повториш твоєму королеві слово в слово. Тільки нікому іншому. Нікому, розумієш?
— Розумію, пане.
— Повідомлення таке: Візімір до Демавенда. Перебраних необхідно притримати. Хтось зрадив. Полум'я згромадив армію у Доль Ангра і тільки чекає на привід. Повтори.
Аплегатт повторив.
— Добре – кивнув головою Дійкстра. – Вирушиш, як тільки зійде сонце.
— Я вже п'ять днів на тракті, вельможний пане – гонець потер зад. – Мені б поспати хоча б до ранку… Дозволите?
— Чи твій король, Демавенд, зараз спить ночами? Чи сплю я? За саме тільки питання ти повинен отримати в писок, хлопе. Тобі дадуть їсти, потім трохи протягнеш кістки на сіні. А перед світанком вирушиш. Я казав, щоб тобі дали породистого жеребчика, побачиш, мчить наче вітер. І не криви губи. Ще тримай саквочку з екстра премією, щоб ти собі не думав, що Візімір скнара.
— Дякую, пане.
— Коли будеш у лісах над Понтраем, пильнуй. Там бачили Білок. Та й звичайних бандитів там в околицях не бракує.
— О, я це знаю, пане. О, я дещо бачив три дні тому…
— Що бачив?
Аплегатт швидко розповів про події у Анхорі. Дійкстра слухав, схрестивши потужні передпліччя на грудях.
— Професор… — сказав у задумі. – Хеймо Кантор і Коротун Якса. Убиті відьмаком. У Анхорі, на тракті, що виходить до Горс Велену, або на Таннед, до Гарстангу. А Левенятко мертве?
— Перепрошую, пане?
— Неважливо – Дійкстра підвів гоову. – Принаймні для тебе. Відпочивай. А на світанку в дорогу.
Аплегатт поїв, що було йому принесено, трохи полежав, такий змучений, що й ока не склепив, а перед світанком був вже за брамою. Жеребчик був і справді швидким, але норовистим. Аплегатт не любив таких коней.
На плечах, між лівою лопаткою та хребтом щось нестерпно свербіло, як ніби блоха вкусила його, поки дрімав у стайні. А почухатись можливості не було.
Жеребчик затанцював, заіржав. Гонець дав йому острогами і пішов у галоп. Час квапив.
***********
— Gar'ean – просичав Cairbre, вихиляючись з-за гілля дерева, з якого оглядав гостинець — En Dh'oine[12] aen evall a strsede!
Тoruviel зірвалась з землі, хапаючи і припасовуючи меча, носаком чобота штурхнула в стегно Yaevinna, який дрімав поряд, спершись у вирву ями від поваленого бурею дерева. Ельф зірвався, засичав, обпікшись гарячим піском, на який сперся долонею.
— Que suecc's?
— Вершник на дорозі.
— Один? – Yaevinn підняв лік і колчан. – Cairbre? Тільки один?
— Один. Наближається.
— То візьмемо його. Буде одним Dh'oine менше.
— Дай спокій – Toruviel схопила його за рукав. – Нащо нам це? Ми мали провадити розвідку, а потім з'єднатись з командою. Маємо убивати цивільних по дорогах? Це так виглядає боротьба за свободу?
— Саме так. Посунься.
— Якщо на дорозі зостанеться труп, кожен проїжджий патруль підніме тривогу. Військо почне полювати на нас. Заблокують броди, ми можемо мати клопіт з форсуванням ріки!
— Цією дорогою мало хто їздить. Поки труп знайдуть, ми будемо вже далеко.
— Цей їздець теж вже далеко – сказав з дерева Cairbre. – Замість гадати, слід було стріляти. Тепер його вже не дістанеш. Це добрих двісті кроків.
— З моєї шістдесятифунтівки? – Yaevinn погладив лук. – Тридцяти дюймовою стрілою? Крім того, це не є двісті кроків. Це гора сто п'ятдесят. Mirę, que spar aen'le.
— Yeavinn, залиш…
— Thaess aep, Toruviel.
Ельф відгорнув шапку так, щоб йому не заважала прип'ятий до неї більчачий хвіст, швидко нап'яв лука, сильно, аж до вуха, точно прицілився і спустив тятиву.
Аплегатт не почув стрілу. Була то стріла "тиха", спеціально обладнана довгими, вузькими сірими перами, з древком, жолобкованим для збільшення жорсткості і зменшення важкості. Трьохлопасне, гостре мов голка вістря з силою вдарив гінця у центр спини,між лівою лопаткою і хребтом. Грані були встановлені під кутом– увійшло в тіло вістря обернулось і вкрутилось як шуруп, розсікаючи тканини, розрізаючи кровоносні судини і трощачи кістки. Аплегатт звалився грудьми на шию коня і зісковзнув на землю, безвладний як мішок вовни. Пісок дороги був гарячий, нагрітий сонцем так, що аж обпікав. Але гонець вже цього не відчув. Помер миттєво.
Казати, що я її знав, було б перебільшенням. Думаю, що крім відьмака і чародійки її ніхто не знав. Коли я побачив її першого разу, вона загалом не справила на мене великого враження, не зважаючи навіть на досить надзвичайні обставини, які це супроводжували. Я знав і таких, які стверджували, що відразу, від першої зустрічі чули повівання смерті, яка крокувала за дівчиною. Однак мені вона задалася цілком звичайною, хоча я точно знав, що звичайною вона не була – тому то я з усіх сил намагався знайти, відкрити, відчути у ній цю незвичайність. Але я нічого не помітив і нічого не відчув. Нічого, що могло би сигналом, передчуттям чи попередженням подальших трагічних випадків. Тих, причиною яких була. І тих, які сама викликала.
Жовтець, Півстоліття поезії.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Одразу на перехресті, у місці, де закінчився ліс, у землю було вбито дев'ять стовпів. До верхівки кожного стовпа було плоско прикріпленоколесо колесо від воза. Над колесами клубочились ворони і круки, дзьобаючи і шарпаючи трупи, прив'язані до ободу і маточини. Висота стовпів і численність птаства дозволяла, щоправда, тільки вгадуючи, чим були непізнавані рештки, що спочивали на колесах. Але були трупами. Не могли бути нічим іншим.
Цирі відвернула голову і з відразою зморщила ніс. Вітер віяв з боку стовпів, доносячи сморід тіл, що розкладались над роздоріжжям.
— Розкішна декорація – Єнніфер нахилилась в сідлі і сплюнула на землю, забувши, що ще недавно за таке плювання гостро шпетила Цирі. – Мальовнича і пахуча. Але чому тут, на краю пущі? Зазвичай щось таке ставляь тільки за міськими мурами. Маю рацію, добрі люди?