— Маю. Занадто велику для того, щоб спокійно слухати глузування з неї ідіотів. Чи ти колись задумувався про власну смерть, Кодрінгере?
Адвокат тяжко закашлявся, довго дивився на хустку, яка затуляла рота. Потім підняв очі.
— Так – тихо проказав – Думав. І то інтенсивно. Але тобі зась до моїх думок, відьмаче. Поїдеш до Ангору?
— Поїду.
— Ральф Блунден, званий Професором. Хеймо Кантор. Юкс Коротун. Тобі щось кажуть ці імена?
— Ні.
— Всі троє не злецькі на мечах. Ліпші за Мішелетів. Тому я пропоную тобі більш надійну, далекобійну зброю. Наприклад ці нільфгаардські зірки. Хочеш, продам тобі кілька штук. Маю того багато.
— Не куплю. Це непрактично. Шумить у польоті.
— Свист діє психологічно. Може спаралізувати жертву страхом.
— Можливо. Але може й застерегти. Я подужав би перед цим ухилитись.
— Якби бачив, як в тебе кидають, так. Знаю, що зумієш ухилитись від стріли або бельту[11]… Але з тилу…
— З-заду теж.
— Гівно правда.
— Закладемося – холодно сказав Геральт. – Я відверну лице до портрету твого тата-ідіота, а ти кинеш у мене тим оріоном. Влучиш в мене, виграєш. Не влучиш – втратиш. Якщо програєш, розшифруєш ельфійські манускрипти. Здобудеш інформацію про Дитя Старшої Крові. Старанно. І в кредит.
— А якщо виграю?
— Так само розшифруєш інформацію і надаш її Єнніфер. Вона заплатить. Не будеш скривдженим. — Кодірнгер відкрив шухляду і витягнув другий оріон.
— Ти сподівашся, що не прийму закладу – ствердив, не запитав.
— Ні – усміхнувся відьмак. – Я певен, що ти його приймеш.
— Ризиковий хлопець. Забув? Я не маю сумнівів.
— Не забув. Тому що надходить час погорди, а ти йдеш ногу в ногу з поступом і духом часу. Але я взяв собі до серця закиди у застарілій наївності і цього разу ризикую не без надії на зиск. Як думаєш? Заклад прийнято?
— Прийнято – Кодрінгер взяв сталеву зірку за один з сторін і встав. – Цікавість завжди брала у мені гору над здоровим глуздом, не кажучи вже про необґрунтоване милосердя. Обернися.
Відьмак обернувся. Подивився на густо подірявлене обличчя на портреті і на вткнутий у нього оріон. А потім закрив очі.
Зірка завила і вдарилась у стіну в чотирьох дюймах від рами портрета.
— Холєра ясна! — скрикнув Кодрінгер. – Навіть не здригнувся, ти, скурвий сину!
Геральт повернувся і усміхнувся. Надзвичайно паскудно.
— А чому мав здригатись? Я ж чув, що ти кидаєш так, щоб не влучити.
**********
У заїзді було пусто. В куті, на лаві, сиділа молода жінка з фінгалом під очима. Стидливо відвернувшись боком, вона годувала груддю дитину. Плечистий хлоп, певно чоловік, дрімав поряд, спершись спиною у стіну. У тіні за пічкою сидів ще хтось, кого Аплегатт чітко не бачив у мороку кімнати.
Господар підвів голову, побачив Аплегатта, узрів його одяг і бляху з гербом Аердіну на грудях, одразу спохмурнів. Аплегатт був призвичаєним до таких вітань. Він був королівським гінцем, його належало безумовне право підвозу. Королівські універсали були чіткими – гонець мав право у кожному місті, у кожному селі, у кожному заїзді і у кожному обійсті зажадати свіжого коня – і біда тому, хто би відмовив. Ясна річ, гонець залишав власного верхового, а нового брав за квитанцією – власник міг звернутись до старости і отримати компенсацію. Але з цим бувало по різному. Тому на гінця завжди дивились з нехіттю і страхом – вимагатиме чи не вимагатиме? Забере на погибель нашого Злотка? Нашу вигодувану від жеребчика Краську? Нашого випещеного Воронка? Аплегатт вже бачив заплаканих дітей, що вчепились у осідланого улюбленця і товариша по забавах, якого виводили зі стайні, не раз дивився на зблідлі, від почуття несправедливості і безсилля, обличчя дорослих.
— Свіжого коня мені не треба – сказав швидко. Йому здалося, що господар зітхнув з полегшенням.
— З'їм тільки, бо зголоднів на шляху – додав гонець. – Є що в гарнці?
— Залишилось трохи зупи, зараз подам, сідайте. Заночуєте? Вже сутеніє.
Аплегатт задумався. Двома днями раніше зустрівся з Хансомем, знайомим гінцем, і згідно розкладу обмінявся посланнями. Хансом прийняв листи і послання для короля Демавенда, почвалуваши через Темерію і Махакам до Вендербергу. Аплегатт, взявши пошту для короля Візіміра з Реданії, поїхав у напрямі Оксенфурту і Третогору. Мав до прибуття понад триста миль.
— Поїм і поїду – вирішив. – місяць у повні, а шлях рівний.
— Ваша воля.
Зупа, яку йому подали, була пісною і без смаку, але гонець не зважав на такі дрібниці. Смакував вдома, жінчину кухню, на шляху їв, що траплялось. Сьорбав повільно, незграбно тримаючи ложку у загрубліих від тримання повіддя пальцях.
Кіт, що дрімав на припічку, раптом підніс голову, засичав.
— Королівський гонець?
Аплегатт здригнувся. Питання задав той, хто сидів у тіні, з якої тепер вийшов, ставши поряд з гінцем. Він мав біле, мов молоко, волосся, стягнене на чолі шкіряною стрічкою, чорну шиповану срібними цвяшками куртку і високі чоботи. Над його правим плечем виблискувала куляста голівка притороченого через плече меча.
— Куди провадиш дорогу?
—Туди, куди королівська воля жене – холодно відрізав Аплегатт. Він ніколи не відповідав інакше на подібні запитання.
Біловолосий якийсь час мовчав, вивчаючи поглядом на гінця. Мав неприродно бліде обличчя і дивні темні очі.
— Королівська воля – врешті сказав неприємним, злегка хрипким голосом – напевно каже тобі поспішати? Напевно, ти поспішаєш в дорогу?
— А вам що до того? Хто ви, щоб мене квапити?
— Я ніхто – біловолосий паскудно усміхнувся. – І не кваплю тебе. Але на твоєму місці я б від'їхав звідси як найшвидше. Не хотілось би, щоб з тобою щось зле трапилось.
На такі твердження Аплегатт так само мав випробувану відповідь. Коротку і вузлувату. Неагресивне і спокійне – але зрозуміле нагадування, кому служить королівський гонець і що загрожує тому, хто б наважився торкнутись гінця. Але у голосі біловолосого було щось, що стримало Аплегатта від висловлення звичайної відповіді.
— Мушу дати відпочити коневі, пане. Годину, може дві.
— Розумію – кивнув головою біловолосий, після чого підняв голову, здавалось прислухаючись до долинаючих із зовні звуків. Аплегатт так само нашорошив вуха, але почув тільки цвіркунів.