Час і місце, або Моя остання територія

Страница 2 из 3

Андрухович Юрий

З перспективи Полісся Галичини не існує, точніше, вона є, але цей факт нічого не вартий. Галичина — це не— Україна, якийсь такий географічний доважок, польська галюцинація. Галичина вся наскрізь манекенна, лялькова, надута, в усьому і завжди прагне нав'язати Україні свою неукраїнську, настояну десь у таємних сіонських лабораторіях, волю. Галичина позбавлена епосу, в ній споконвіку панує анекдот, причому підлий. Власне кажучи, це безкореневий простір, зручний для всілякого мандрівного племені — звідси вірмени, цигани, караїми, хасиди. Галичина — містечкова батьківщина масонства і марксизму. Галичина облудна і фальшива, це смердючий звіринець, переповнений єхиднами й химерами, в Галичині можливі лише покручі на кшталт Бруно Шульца або всі ці маленькі станіславські кафки, і якщо ти не покруч, а, наприклад, Стефаник, то тобі залишається невблаганно спиватися в першому-ліпшому Русові. "Між іншим, нині в Івано-Франківську геніїв уже більше, ніж у Москві", — іронізує колючий Ігор Клех, також галичанин, також геній, у своїй найновішій московській книжці.

Іронічний тон тут як ніколи доречний. Галичина вся іронічна й імморальна, тому це вічне відступництво і пристосуванство, перманентне уніатство, продані в Америку діти. Галичина — це показна й поверхова, як накладні манжети, панськість, кумедне розшаркування навсібіч, цілування ручок і клямок з так і невизбутим селюцьким причмокуванням, це безконечні й напівсонні, з тяжкою пообідньою оскоминою, розмови про Європу, Европу, Еуропу, про європейськість, європейське значення-призначення, європейську культуру і кухню, про шлях до Європи, про те, що "і ми в Європі" — тим часом уся т. зв. "духовна продукція" Галичини здатна поміститися в одному-єдиному львівському чемодані середніх розмірів. Галичина тільки й може, що натужно наслідувати Європу, яка, до речі, сама по собі вже давно нічого не може (Шпенглер ще коли про це сказав!). Галичина — це плагіат, тим жалюгідніший, що плагіатор обрав для плагіату наймертвотніший з можливих об'єктів.

Усе інше — це кава, домашні лікери, торти й тістечка, диктат домогосподарок, вишивання серветок, це також повидла і джеми, рушники, килими, несмак і кіч, словом, цвітіння галицького міщанства у повний зріст.

З перспективи Полісся Галичина не просто жалюгідна, — вона постмодерністська.

Але я маю інакшу перспективу. Точніше, не маю її, бо перебуваю тут, усередині, це моя територія, це мій підозрюваний і зневажуваний світ, фортечні мури навколо нього давно повалено, рови засипано історичним хламом і культурним сміттям, якоюсь битою порцеляною, чорною гаварецькою керамікою, гуцульськими кахлями, моя лінія оборони — це я сам, але в мене немає іншого виходу, як тільки боронити цей шматок, цей клапоть, ці клапті, що розлазяться навсібіч.

3

Вони розлазяться, але я прагну стягнути їх докупи, зшити — бодай і білими нитками своїх власних версій та домислів. І тут мені потрібна ще одна територіальна ефемерида, така собі географічна примара, паралельна реальність, ще вчора модна, а нині вже майже виблювана на інтелектуальних фуршетах — Центральна Європа. Ні, не Європа як така, не присмерк її, а центр, точніше схід, бо в Європі схід парадоксальним чином там, де центр. Центральна Європа, дитя Кундери, Мілоша і Конрада, дивна субстанція з самих лише ідей, почуттів, містифікацій, американська вигадка кількох розчарованих дисидентів. Стоїмо на порозі її остаточного зникнення, ось тільки хай поляків зі словако— угорцями приймуть до НАТО, а відтак до Заходу, до "власне Європи", Україну ж — до оновленої слов'янської федерації; ось тільки хай клацнуть замки по західних кордонах нашої другої за значенням союзної республіки, ось тільки хай вийдуть на знов укріплені пости старі прикордонники з молодими амбітними вівчарками без намордників.

Отже, її немає, цієї Центральної Європи, точніше, майже немає, як майже немає в ній Галичини. А все, що є, — це "майже", суцільна територія постмодернізму. Який, здається, жодним чином не стосується Ліотара, Дерріди чи Саїда, а, може, саме їх і стосується, тільки я не про те.

Я про те, що саме тут, на цій території, добачаю певні ознаки того, що я сам розумію як "пост-модерне", тобто перш усього "після-модерне" — таке, що прийшло після модернізму з його сутнісним прагненням модерності, новизни як відповідності часові, прагненням, зрештою, перерваним брутально, ззовні, з кров'ю, попелом і світовими війнами, а також диктатурами, концентраками й велетенськими етнічними чистками — так у цій частині світу було зупинено, вибито, вирізано до ноги модернізм, будь-який — віденський (еталонний), празький, краківський, львівський, дрогобицький, натомість прийшла післямодерністична пустка, велика вичерпаність з безконечно відкритою потенційністю, велика багатообіцяюча пустка.

Я розумію це "пост-модерне" і як недосформовану, але вже відчуту після-тоталітарність. Я розумію це також як постійну неототалітарну загрозу, амебу, що здатна заповнити

собою кожного в просторі і увесь цей простір разом. Історично модернізм кштаптувався водночас із тоталітарними політичними системами, не один із його чорних квадратів був утіленою спокусою "нової людини". Постмодернізм приходить після тоталітаризму, він аморфний, химерний, він почвара, що відповідає перехідному здезорієнтованому станові, розвалює колишню вісь, залишає тільки фрагменти вертикалі, світле майбутнє дотепно підмінює апокаліпсою.

Існує ще один вимір "пост-модерного" в нашій частині світу. Це фактор полікультурності, про який говориться багато, часто і доречно — тільки насправді ця полікультурність спроектована в минуле, вона була раніше, зараз вона після— полікультурність, ми маємо тільки сліди, тільки відбитки.

Маємо руїни (замків, святинь, фабрик, мостів, обсерваторій, найбільше руїн цвинтарів, адже немає нічого простішого, ніж захопити покинуті втікачами помешкання, але хто доглядатиме чужі могили?). Маємо руїни, це знаки "нашарування культур", це також знаки "нашарування антикультур", це вимушені ландшафтні колажі, це справжній постмодернізм, гра в цеглини буття, тільки не ми є гравцями в цій грі.