Підпис: Віллі Вонка".
— Перший день лютого! — вигукнула пані Бакет. — Та це ж завтра! Сьогодні останній день січня, я знаю!
~ Овва! — вимовив пан Бакет. — Так і є!
— Дуже вчасно! — крикнув дідунь Джо. — Не можна гаяти ні секунди. Негайно починай [79] готуватися! Умийся, зачешися, відмий руки, почисть зуби, висякай носа, обріж нігті, наваксуй черевики, випрасуй сорочку і ще, заради Бога, відшкрябай зі штанів увесь той бруд! Треба готуватися, хлопче! Будь готовий до найважливішого у своєму житті дня!
— Не треба так хвилюватися, дідуню, — втрутилася пані Бакет. — І не лякайте бідного Чарлі. Нам усім треба заспокоїтися. Спочатку треба вирішити, хто піде на фабрику разом з Чарлі.
— Я піду! — закричав дідунь Джо і знову зірвався з ліжка. — Я піду з ним! Я його припильную! Не турбуйтесь!
Пані Бакет усміхнулася старенькому, а тоді повернулася до чоловіка й спитала:
— А ти що скажеш? Не думаєш, що треба піти тобі?
— Ну... — завагався пан Бакет, — ні... Навіть не знаю. [80]
— Ти мусиш.
— Нічого я не мушу, — лагідно заперечив пан Бакет. — Тобто я з радістю пішов би. Це було б надзвичайно цікаво. А з іншого боку... мені здається, що з нас усіх найбільше заслуговує піти саме дідунь Джо. Він про фабрику знає більше за нас. Звісно, якщо він добре почувається...
— Ураааааа! — закричав дідунь Джо, схопив Чарлі за руку й застрибав по кімнаті.
— Він явно почувається досить добре, — засміялася пані Бакет. — Так... можливо, ти маєш рацію. Можливо, з ним має піти саме дідунь Джо. Бо я точно не зможу піти — і на цілий день покинути трьох стареньких самих-самі-сіньких.
— Слава Богу! — вигукнув дідунь Джо. — Навіки слава!
І тут знадвору щосили загрюкали в двері. Пан Бакет пішов відчиняти й за мить у хатинку [81] влетіла ціла зграя кореспондентів та фотографів. Вони знайшли власника п'ятого Золотого квитка і прагнули якнайбільше всього вивідати для перших шпальт ранкових газет. Кілька годин у хатині панував страшенний гармидер і лиш опівночі пан Бакет спромігся всіх випхати, щоб Чарлі нарешті ліг спати.
Розділ 13. Настав щасливий день
Уранці щасливого дня яскраво сяяло сонечко, однак земля й досі була вкрита снігом і стояв лютий холод.
Перед брамою фабрики "Вонка" зібрався величезний натовп, що хотів бачити п'ятьох щасливих власників квитків. Панувало неймовірне збудження. Наближалася десята ранку. Юрба галасувала і штовхалася, а поліцаї, зчепивши руки, намагалися відтиснути її від брами. [83]
Просто перед воротами, ретельно загороджені від натовпу поліцаями, стояли п'ятеро знаменитих дітей, разом з дорослими, що їх привели.
Серед усіх височіла кістлява постать дідуня Джо, що стояв мовчки і міцно тримав за руку малого Чарлі Бакета.
Кожен з дітей, окрім Чарлі, прийшов з мамою і татом, і це було правильно, бо інакше б усе вийшло з-під контролю. Дітям так кортіло зайти, що батькам доводилося стримувати їх силою, щоб не дерлися на браму.
— Май терпець! — кричали батьки. — Зачекай! Ще не пора! Ще не десята!
Чарлі Бакет чув, як за спиною галасує натовп. Люди штовхалися й пхалися, щоб хоч глянути на знаменитих дітей.
— Це Віолета Бореґард! — почув він чийсь крик. — Це точно вона! Я її в газеті бачив!
— А знаєте, — крикнув хтось інший, — вона [84] й далі жує свою бридку стару гумку! Вже три місяці! Гляньте на її щелепи! Вони постійно плямкають!
— А хто той гладкий хлопець?
— Та це Авґустус Ґлуп!
— Так і є!
— Здоровецький, правда?
— Страшенно!
— А то що за хлопець у курточці з ковбоєм?
— То Майк Тіві! Його не відтягти від телевізора!
— Він, мабуть, здурів! Увесь обвішався тими дурнуватими пістолями!
— А я хочу побачити Веруку Солт! — вигукнув ще хтось із натовпу. — Це та, чий батько купив півмільйона батончиків, а потім змусив працівниць своєї фабрики їх розгортати, аж доки знайшли Золотий квиток! Він купує все, чого їй заманеться! Абсолютно все! Ото заверещить — і вже все має! [85]
— Жахливо, правда?
— Мерзенно, я так скажу!
— А де вона стоїть?
— Он там! Ліворуч! Дівчинка в сріблястій норковій шубі!
— А хто з них Чарлі Бакет?
— Чарлі Бакет? Мабуть, отой худющий кур-дупель, що стоїть біля дідугана, схожого на скелет. Недалечко від нас. Отам! Бачите?
— А чого він у такий холод без пальта?
— Хіба я знаю. Може, нема за що купити.
— Боже ж ти мій! Та він геть замерзне! Чарлі, що стояв усього за кілька кроків од
цих людей, міцніше стис руку дідуня Джо, а той лише глянув на Чарлі й усміхнувся.
Десь удалині годинник на церковній вежі за-бамкав десяту. Дуже повільно, голосно скрегочучи іржавими завісами, залізні ворота фабрики почали відчинятися.
Юрба раптово завмерла. [86]
Діти перестали стрибати. Усі втупилися в ворота.
— Ось він! — вигукнув хтось із натовпу. — Це ж він!
І так воно й було!
Розділ 14. Містер Віллі Вонкa
За відчиненими фабричними воротами стояв сам містер Вонка.
І що то був за дивовижний чоловік!
На голові він мав чорний циліндр.
Одягнений був у фрак з розкішного темно-фіолетового оксамиту.
Штани мав темно-зелені.
Рукавички — перламутрово-сірі. [88]
А в руці тримав елегантну тростину з золотою бамбулькою.
З його підборіддя стирчала акуратна чорна цапина борідка. А очі — очі він мав невимовно ясні. Здавалося, що вони весь час іскряться й мерехтять. Власне кажучи, все його лице освітлював радісний усміх.
Ох, а яким він здавався розумним! Яким кмітливим, проникливим і енергійним! Він без упину посмикував головою, схиляв її і так і сяк, ніби вбирав усе довкола своїми ясними мерехтливими очима. Його рухи були швидкі, як у білки, спритної й хитрющої старої білки з парку.
Зненацька він кумедно з підстрибом затанцював на снігу, широко розвів руки, всміхнувся п'ятьом дітлахам, що скупчилися біля воріт, і вигукнув:
— Вітаю вас, мої маленькі друзі! Запрошую на фабрику! [89]
Голос його звучав високо й чисто, мов флейта.
— Підходьте по одному, — покликав він, — разом з батьками. Показуйте свій Золотий квиток і називайтеся. Хто перший?
Гладкий хлопець виступив наперед.
— Я — Авґустус Ґлуп, — сказав він.
— Авґустус! — вигукнув містер Вонка, схопив його за руку й енергійно почав нею трясти. — Любий хлопчику, який я радий тебе бачити! Я захоплений! Зачарований! Безмежно втішений, що ти прийшов! А це твої батьки? Як приємно! Заходьте! Заходьте! Правильно! У ці ворота!