Шалена гонитва тривала вже дуже довго. Нарешті почало смеркати. Гед знав, що за ці кілька годин вони залишили далеко позаду острів Ґонт і зараз перебували десь на півдні, біля островів Співі й Торхевена. Втім, хтозна, може, і їх вони вже проминули, опинившись у Відкритих широтах... Гед не міг цього визначити, та, зрештою, йому було байдуже. Він полював, він ішов по сліду, а попереду нього летів його страх.
І раптом Гед знову побачив Тінь. Вітер на морі вщухав, а дощ і шторм відступали перед ним густим туманом. Крізь непроникну імлу Гед помітив потвору, що зачаїлася праворуч від нього. Чаклун вимовив закляття, переклав румпель[6] і кинувся навздогін. Він плив майже наосліп, тому що туман дедалі густішав, мовби закипаючи в тому місці, де його сірі пасма спліталися із чарівним вітром. Морок огортав човен блідою, сірою запоною. Проте щойно Гед промовив перші слова закляття, яке розганяє туман, як знову побачив Тінь. Вона й досі трималася праворуч від човна. Її безликі непевні обриси все ще нагадували людську голову, яку перекроював і пронизував сірий туман. Гед повернув човен, намагаючись наздогнати знесиленого ворога. І в ту ж мить Тінь зникла, розчинившись у повітрі. А човен на повній швидкості налетів на мілину і розбився на друзки, вдарившись об підводну скелю. Гед мало не вилетів за борт, але встиг схопитися за чарівну щоглу-патерицю до того, як його накрила велетенська хвиля. Оскаженіле море заввиграшки підхопило невеликого човника і жбурнуло його на прибережні скелі — так само робить людина, намагаючись розбити тверду, вкриту водоростями мушлю.
Міцною і справді чарівною виявилася палиця, подарована Оґіоном. Вона не зламалася і тримала Геда на поверхні води, наче суха колода. Не випускаючи патериці з рук, хлопець пірнув під воду, коли хвиля відкотилася назад від берега, а відтак опинився у морі, не розбившись об скелясте узбережжя. Солона морська вода заходила йому в очі та ніздрі, але він, однак, намагався чинити опір стихії, борючись із могутніми хвилями. За скелями виднілася піщана улоговина. Гед зауважив її, коли вчетверте злетів угору на гребені штормової хвилі. Що було сили допомагаючи собі чарівною патерицею, він прагнув дістатися берега. Та хвилі не давали Гедові взяти гору над ними, море кидало ним, як тріскою, намагаючись погасити тепло його тіла у своїх крижаних обіймах. Він так знесилів, що не міг уже рухати руками і не бачив перед собою ні берега, ні скель, ні рятівної піщаної смуги. Хлопця оточував тільки хаос води, який осліплював його, душив і тягнув на дно.
І коли Гед уже майже втратив надію на порятунок, із густого туману виникла величезна хвиля, яка легко підхопила його і щосили жбурнула на піщану обмілину. Гед лежав, міцно стискаючи в руці тисову патерицю. Хвилі вряди-годи ще докочувалися до нього, намагаючись затягнути у море, але дарма. Над берегом висів густий, наче молоко, туман. Трохи згодом засіялася снігова мжичка.
Минуло багато часу, поки Гед зміг поворушитися. Ледве дихаючи, він важко відповз по піску подалі від моря. Настала непроникна ніч. Хлопець щось прошепотів, і на кінці тисової патериці спалахнув чарівний вогник. Отак освітлюючи собі дорогу, Гед помалу повз на вершечок піщаної гори. Він був настільки виснажений, що ледве пересувався по мокрому, холодному піску. Раз чи два йому навіть примарилося, що він опинився потойбіч усього світу: ревіння моря вщухло, а пісок, по якому він повз, перетворився на попіл і тьмяно мерехтів під застиглими зорями царства пітьми. Але Гедові було ніколи дослухатися до своїх марень, — він продовжував повзти по мокрому піску. І через деякий час знову почув і своє засапане дихання, і хиже завивання вітру, і крижані цівки дощу, що пронизував його до кісток.
Урешті-решт, невтомно рухаючись, Гед трохи зігрівся, а коли заповз між дюни, де вітер уже не мав такої сили, як на відкритій місцевості, то зміг навіть звестися на ноги. Він вимовив закляття, і сяйво на кінці патериці стало яскравішим. Чорна пітьма розсіялася, і хлопець, спираючись на палицю, спотикаючись і падаючи, рушив углиб острова. Через деякий час, піднявшись на вершину пагорба, Гед знову почув шепіт моря попереду і зрозумів, що дійшов до протилежного берега. Він потрапив не на острів, а на маленький клапоть пустельної суші, піщану обмілину посеред бурхливого океану, яку обминають люди і кораблі.
Гед був надто виснажений, щоби впадати у відчай, але з його грудей вирвалося щось схоже на ридання. Він зупинився і розгублено завмер, спершись на тисовий ціпок. Потім, повернувшись назад так, щоб вітер дув йому в спину, пішов ліворуч від дюни, шукаючи видолинок, у якому можна було би серед скуйовдженої морської трави знайти бодай хоч якийсь прихисток. Коли Гед підняв чарівний ціпок і огледівся навколо, то побачив ледь помітний відблиск на межі круга світла, яке випромінював чарівний вогник. То була мокра від дощу дерев'яна стіна маленької, врослої у землю халупи.
Хатина була настільки малою і неоковирною, що здавалося, ніби її збудувала дитина. Хлопець постукав ціпком об низенький одвірок. Ніхто йому не відчинив. Тоді він штовхнув двері і ввійшов усередину. Для цього йому довелося нахилити голову мало не до пояса. А про те, щоби випростатися на повен зріст, взагалі не могло бути й мови. У вогнищі жевріло вугілля, і в його тьмяному відблиску Гед розгледів чоловіка з довгим білим волоссям, котрий перелякано забився у темний куток. З-під купи лахміття на підлозі визирала ще одна людина, але було важко сказати, чоловік це чи жінка.
— Не бійтеся! Я не скривджу вас, — тихо сказав Гед.
Люди не озивалися. Гед позирав то на одного, то на другого мешканця халупи, а вони сторожко стежили за кожним його рухом, вирячивши від жаху очі. Коли Гед поклав свій ціпок на підлогу, істота, що ховалася під купою ганчір'я, раптом тихо заплакала. Гед скинув з себе мокрий важкий плащ, роздягнувся догола і сів біля вогнища.
— Дайте мені чимось накритися, — попросив він.
Гед сильно захрип, і ледве ворушив язиком. Від холоду в нього цокотіли зуби і дрижало все тіло. Але навіть якщо мешканці халупи й зрозуміли його, то нічого не відповіли. Він простягнув руку й дістав з купи ганчір'я якусь шматину, яка колись, можливо, була козячою шкурою, але тепер її вкривали масні плями і бруд. Істота під купою лахміття закричала від страху, але Гед не звернув на це уваги. Він насухо витерся і сказав: