— Я робив цей човен цілий місяць. А вам, шановний, либонь, вистачило б і хвилини й одного чарівного слова, щоб упоратися з такою роботою, еге ж?
— Вистачило б, — погодився Гед, — а проте наступної хвилини, якби я весь час не шепотів закляття, човен, напевне, пішов би на дно. Хоча, якщо хочете... — він раптом зупинився.
— Що хочу, пане?
— Взагалі-то, вашому суденцю нічого не бракує. Але, якщо хочете, я міг би зробити так, щоб цей човен ніколи не протікав і завжди повертався з моря додому.
Він говорив це з належною повагою, щоби не образити вправного майстра. Однак обличчя Печварі аж засяяло від утіхи.
— Цей човник я зробив для свого сина, шановний. І якщо ви накладете на нього чари, то я довіку буду вашим боржником.
Печварі вибрався на берег і вдячно потиснув Гедові руку.
Згодом вони часто працювали разом. Гед за допомогою магії робив дерев'яні суденця Печварі ще кращими і міцнішими. Вони майстрували нові човни, лагодили старі. До того ж, Гед переймав у Печварі мистецтво керувати човном без застосування магії, адже на острові Роук цього не навчають.
Нерідко Гед, Печварі та його малий син Іоет на великих або й малих човнах, під вітрилами чи на веслах виходили у відкрите море — аж поки Гед не став справжнім "морським вовком", а дружба між ним і Печварі не викликала більше жодних сумнівів.
Та якось восени син човняра дуже захворів. Мати привезла з острова Теск знахарку, яка лікувала людей травами. Але цього разу вона не змогла нічим зарадити, тож незабаром холодної штормової ночі у двері Гедові загримав важкими кулаками Печварі, благаючи друга-чаклуна врятувати дитину. Вони щодуху побігли до човна і, борючись із хвилями, погребли крізь пітьму і дощ до хатини Печварі. Зайшовши в дім, Гед побачив хлопчика, котрий простягнувся на сіннику, мовчки схилену над ним матір і знахарку, котра, обкурюючи хату цілющим корінням, наспівувала тужливий нагійський гімн. То були, на її думку, — найкращі ліки. Одначе саме вона прошепотіла Гедові на вухо:
— Шановний пане чародію, здається мені, що у хлопчика червона пропасниця і цієї ночі він помре.
Коли Гед став навколішки і доторкнувся до чола хлопчика, то зрозумів, що стара знахарка не помилилася і на мить аж відсахнувся. За час, який він провів у ліжку, лікуючись після двобою на пагорбі, Гед дізнався від Майстра-Знахаря багато різних лікарських премудростей. А найголовнішим був припис: "Загоюй рани і лікуй хвороби, але якщо помирає душа, відпусти її".
Мати, зауваживши його різкий відрух, зрозуміла все без слів і тужно заголосила з відчаю. Печварі нахилився до неї, примовляючи:
— Жінко, не плач! Яструб врятує нашого сина. Чарівник переможе смерть.
Відчувши, як сильно вірить у нього Печварі, Гед просто не міг його розчарувати — і хоча він не сумнівався в діагнозі, поставленому хлопчикові, проте наважився бодай спробувати подолати лихоманку. Гед сказав:
— Я зроблю все, що в моїх силах...
Гед заходився обмивати хлопчика холодною дощовою водою, яку батьки раз у раз міняли — дощівки було вдосталь, бо ж надворі лило, як із відра; відтак промовляв різні закляття проти гарячки, та нічого не допомагало. І нараз чаклун зрозумів, що хлопчик помирає у нього на руках. Тоді, залучивши всі свої магічні сили і зовсім не дбаючи про безпеку, він послав свою душу вслід за душею хлопчика, намагаючись повернути її у світ живих. Гед покликав хлопчика:
— Іоете!
Раптом йому здалося, що внутрішнім слухом він почув ледь чутну відповідь. Тоді він ще раз повторив ім'я хлопчика і побачив, як по темному схилу якоїсь великої гори поперед нього швидко біжить малюк. Навкруги стояла непроникна тиша, над головою ряхтіли невідомі зірки, яких він досі ніколи не бачив. У цих порожніх небесах вони ніколи не рухались і не гасли. Одначе Гед якимось чином знав назви цих чужих сузір'їв: Сніп, Брама, Дерево, Стерничий...
Наздоганяючи помираючого хлопчика, Гед забіг надто далеко в потойбіччя. Усвідомивши це, він побачив, що опинився на темному схилі сам-один. Повернутися назад було важко, дуже важко. Та Гед все-таки повернувся. Неймовірним зусиллям волі він примусив себе зробити перший крок угору, потім ще один. І так крок за кроком Гед ступав, прямуючи до вершини. І кожен наступний крок був важчий від попереднього.
Непорушно світили у небі зорі. Жодного разу не знявся вітерець над запорошеним схилом. У безмежному царстві пітьми рухався тільки він один, повільно піднімаючись угору. А коли Гед вийшов на вершину гори, то побачив низеньку кам'яну стіну. А просто за нею, втупивши у нього погляд, стовбичила Тінь.
Вона не була схожою на жодну з живих істот, по суті, у неї взагалі не було певної форми. Шепочучи щось нерозбірливе, розповзаючись понад землею, Тінь намагалася дотягнутися до Геда. І була вона з того боку, де вирувало життя, а він стояв за межею смерті. Це означало, що тепер йому належить або зійти з вершини гори до пустельного підніжжя, у темні міста мертвих, або ж, переступивши через стіну, повернутися до життя, де на нього чигала безформна мара, породжена Злом.
Гед високо підняв чарівну патерицю, міцно тримаючи її в руках. І враз до нього повернулася сила. Коли він зважився перескочити через стіну просто на Тінь, то несподіваним білим сяйвом у цьому похмурому краї спалахнув його ціпок. Гед стрибнув, відчув, що падає, а далі в очах йому потемніло і він знепритомнів.
Печварі, його дружина і знахарка в ту мить побачили, що молодий чаклун замовк посеред заклинання. Якийсь час, тримаючи на руках дитину, він стояв непорушно. Потім обережно поклав маленького Іоета на ліжко, а тоді, міцно схопивши чарівну патерицю, випростався й тихо завмер. Відтак поривчасто підняв ціпок високо вгору — палицю охопило біле полум'я. І раптом у сяєві блискавки всі предмети, які були в хаті, немов ожили й почали жваво стрибати...
Коли люди прийшли до тями, то побачили, що молодий чаклун лежить долілиць на підлозі біля ліжка, на якому вже упокоївся хлопчик. Печварі спершу навіть подумав, що чаклун також помер, тож не міг промовити й слова. Його дружина тихо заплакала. Але знахарка дещо знала про справжню магію і чула про ті таємничі краї, у яких можуть подорожувати істинні чаклуни, тож вона подбала про те, щоб Геда, котрий лежав холодний, не виказуючи жодних ознак життя, не вважали небіжчиком. Чаклуна віднесли додому, і стара відьма залишилася біля нього, щоб доглянути за юнаком і з'ясувати, чи заснув він навічно, чи все-таки згодом очуняє.