Еллі нахилила жердину і, вчепившись руками в опудало, стягла його додолу.
— Надзвичайно приємний, тобто, вдячний, — пропихкало опудало, опинившися на землі. — Я відчуваю себе, просто новою людиною. Аби ще дістати срібні дзвіночки на капелюх та нові чоботи!
Опудало дбайливо розправило свою свитку, струсило соломинки і, шаркнувши ніжкою по землі, відрекомендувалося дівчинці:
— Страшило!
— Що ти сказав? — не зрозуміла Еллі.
— Я кажу: Страшило. Це мене так назвали: я ж бо мушу лякати вороння. А тебе як звати?
— Еллі.
— Гарне ім'я! — сказав Страшило.
Еллі здивовано розглядала опудало. Вона ніяк не могла зрозуміти, як це виходить — опудало, напхане соломою і з намальованим обличчям, рухається й розмовляє.
Але Тотошко образився і невдоволено вигукнув:
— А чому ти зі мною не привітався?
— Ой, перепрошую, перепрошую, — вибачився Страшило і потис песикові лапу. — Маю честь відрекомендуватися: Страшило!
— Дуже приємно! А Тото! Та близьким друзям дозволяю звати мене Тотошком.
— Ой, Страшило, я дуже рада, що виконала твоє найзаповітніше бажання! — сказала Еллі.
— Пробач, Еллі, — Страшило знову шаркнув ніжкою, але я, виявляється, помилився. Моє найзаповітніше бажання — одержати мозок!
— Мозок?
— Звичайно, мозок. Дуже добре, пробачте, неприємно, коли голова твоя набита соломою…
— Як же тобі не соромно обдурювати людей? — з докором запитала Еллі.
— А що то означає — обдурювати? Мене змайстрували тільки вчора, і я нічого не знаю…
— Звідки ж ти дізнався, що у тебе в голові солома, а у людей — мозок?
— Це мені сказала одна ворона, коли я з нею сварився. Бачиш, Еллі, тут така справа. Сьогодні вранці неподалік літала велика розкошлана ворона і не стільки дзьобала пшеницю, скільки вибивала з неї на землю зерна. Потім нахабно вмостилася на моє плече і дзьобнула мене у щоку. "Кагги-карр! — насмішкувато заверещала вона. — Оце так опудало! Та від нього ніякої користі. Який то дивак фермер гадав, що ми, ворони, лякатимемося його?.." Ти розумієш, Еллі, я страшенно розсміявся… Тобто розсердився і щосили намагався заговорити. Уяви мою радість, коли мені це нарешті вдалося. Ясна річ, спочатку виходило дещо кострубато. "Пш… пш… пішла геть, негіднице! — закричав я. — Не… не… не смій дзьобати мене! Я прт… шрт… я страшний! Я навіть зумів хвацько скинути ворону з плеча, схопивши її рукою за крило. Ворона, між іншим, ніскільки не збентежилася, а нахабно заходилася дзьобати колоски просто переді мною. Здивував! — кепкувала вона. — Ніби я не знаю що в країні Гудвіна навіть опудало може заговорити, коли дуже захоче! А все одно я тебе не боюсь! З кілка ж бо ти не злізеш!" — "Пшшш… Пш… Пшла! Ох, я нещасний", — ледь не зареготав… пробачте, мало не заридав я. І справді, на що я здатний? Навіть лану від вороння не можу вберегти. Та й слова весь час вимовляю не в лад, не ті, що треба. А та ворона, хоч і досить нахабна, видно, добра птаха, — вів далі Страшило, — пожаліла мене. "Та. не сумуй ти так! — хрипко проказала вона мені. — Аби тобі мозок у голову, був би, як усі люди! Мозок — то єдине і найцінніше у ворони… І в людини…" Ось так я й довідався, що люди мають мозок, а в мене його немає. Я сумно… тобто весело, закричав: "Гей-гей-го-го! Хай живе мозок! Я собі його обов'язково роздобуду!.." Та ворона досить примхлива птаха, вона одразу остудила мою радість. "Кагги-карр!.. — зареготала вона, — як немає мозку, то й не буде! Карр-кар!.." І полетіла. А згодом надійшли ви із Тотошком, — закінчив свою сповідь Страшило. — Скажи тепер, Еллі: чи зможеш дати мені мозок?..
— Звичайно, ні! Це здатний зробити хіба що Гудвін у Смарагдовому місті. Я саме йду до нього просити, аби він повернув мене у Канзас до тата й мами.
— А де ж воно — те Смарагдове місто, і хто такий Гудвін?
— Хіба ти не знаєш?
— Ні, — сумно відповів Страшило, — я нічого не знаю. Ти ж бачиш, я напханий соломою і в мене зовсім немає мозку.
— Ой, як мені тебе шкода! — зітхнула дівчинка.
— Дякую! А що, коли я піду з тобою до Смарагдового міста, Гудвін обов'язково знайде для мене мозок?
— Не знаю. Та навіть, якщо Великий Гудвін і не знайде для тебе мозку, гірше, ніж оце зараз, тобі не буде.
— Твоя правда, — зрадів Страшило. — Бачиш, — довірливо розповідав він, — мене неможливо поранити, бо я напханий соломою. Ти можеш мене наскрізь проштрикнути голкою — мені не боляче. Але я не хочу, щоб люди називали мене дурнем, а без мозку хіба можливо чогось навчитись?
— Бідолашний! — сказала Еллі. — Ходімо з нами! Я попрошу Гудвіна допомогти тобі.
— Здрастуйте! Ой, дякую! — виправився Страшило і знову вклонився.
Далебі для опудала, яке прожило лише одну добу, Страшило був напрочуд ввічливим. Дівчинка допомогла йому зробити перші два кроки, і вони разом попрямували до Смарагдового міста шляхом, вибрукуваним жовтою цеглою.
Тотошкові спочатку новий супутник був не дуже до вподоби. Він гасав навколо опудала, обнюхував його, вважаючи, що в соломі є мишаче гніздо. Він неприязно гавкав на Страшила, вдаючи, що хоче його вкусити.
— Не бійся Тотошка, — сказала Еллі, — він тебе не вкусить.
— Та я й не боюся! Хіба можна вкусити солому? Давай я понесу твого кошика. Мені це не важко. Адже я не вмію стомлюватись. Відкрию тобі таємницю, — прошепотів він на вухо дівчинці своїм хрипким голосом, — я боюся лише однієї речі.
— О! — вигукнула Еллі. — Що ж воно таке? Миша?
— Ні! Витертий сірник!
* * *
Через кілька годин шлях погіршав; Страшило часто зашпортувався. Траплялися ями. Тотошко перестрибував через них, а Еллі обходила. Та Страшило йшов навпрошки, падав і простягався на всю довжину, але йому не було боляче. Еллі брала його за руку, підводила, і Страшило крокував далі, сміючись над своєю незграбністю.
Потім Еллі знайшла край шляху товсту гілку й запропонувала Страшилові замість ціпка. Тоді справа пішла на краще і хода Страшила стала твердішою.
Будиночки траплялися дедалі рідше, плодові дерева зовсім зникли. Край став безлюдним і похмурим.
Мандрівники всіли ся біля струмка. Еллі дістала хліб і запропонувала шматочок Страшилові, але той ввічливо відмовився.
— Я ніколи не хочу їсти. І це дуже зручно для мене.
Еллі не наполягала й віддала шматок Тотошку: песик жадібно проковтнув його й став на задні лапки, випрошуючи ще.