— Однак ти намагався. Як тобі не соромно кривдити слабших! Ти просто боягуз!
— А… а як ви дізналися про те, що я боягуз? — спитав спантеличений Лев. — Вам хто-небудь сказав?
— Сама бачу по твоїх вчинках!
— Дивно… — засоромлено мовив Лев. — Хоч як я приховую своє боягузство, а воно все-таки випливає назовні. Я справді боягуз, але нічого не можу з собою вдіяти!
— Подумати тільки: ти вдарив бідного, напханого соломою Страшила.
— Він напханий соломою? — спитав Лев, здивовано поглядаючи на Страшила.
— Звичайно, — ще сердячись на Лева, відповіла Еллі.
— Тепер я розумію, чому він такий м'якенький і легенький, — сказав Лев. — А той, другий, — теж напханий?..
— Ні, він із металу.
— Он як, тому я і пазури свої мало не обламав. А що це за маленьке звірятко, яке ти так любиш?
— Це мій песик, Тотошко.
— Він із металу, чи напханий соломою?
— Ні те, ні се. Він справжній песик, із м'яса та кісток.
— Диви, який маленький, а такий хоробрий! — здивувався Лев.
— У нас, у Канзасі, всі собаки такі! — гордовито додав Тотошко.
— Смішна тваринка! — сказав Лев. — Тільки такий боягуз, як я, міг зачепити цю крихітку…
— А чому ти боягуз? — спитала Еллі, з подивом розглядаючи велетенського Лева.
— Таким народився. Звичайно, всі мене вважають хоробрим: бо ж Лев — цар звірів. Коли я реву — а я реву дуже голосно, ви чули, звірі і люди кидаються врозтіч. Але коли б на мене напав тигр, я злякався б, правда! Це ще добре, що ніхто не знає, що я такий боягуз — сказав Лев, витираючи сльози пухнастим хвостом. — Мені навіть соромно, що я не можу перевиховати себе.
— Може, в тебе хворе серце? — запитав Дроворуб.
— Може, — погодився Полохливий Лев.
— Щасливий! — зітхнув Дроворуб. — А в мене навіть такої хвороби не може бути: я ж бо не маю серця.
— Якби в мене не було серця, то, може, я не був би боягузом, — задумливо відповів Лев.
— А скажи, будь ласка, ти коли-небудь б'єшся з іншими левами? — поцікавився Тотошко.
— Де там… Я від них утікаю, ніби від чуми, — зізнався Лев.
— Фе! — насмішкувато пирхнув песик. — Навіщо ж ти тоді потрібен?
— А в тебе є мозок? — спитав Страшило Лева.
— Напевне, є. Я його ніколи не бачив.
— Моя голова напхана соломою, і я йду до Великого Гудвіна попрохати трішки мозку, — сказав Страшило.
— А я йду до нього по серце, — повідомив Левові Дроворуб.
— А ми з Тотошком проситимемо Гудвіна, щоб повернув нас до Канзасу.
— Там я поквитаюсь із Гектором-хвальком, сусідським песиком, — спадав Тотошко.
— Гудвін такий всесильний? — здивувався Лев.
— Він усе може, — відповіла Еллі.
— То, може, він і мені додасть сміливості?
— Йому це так просто, як дістати мені мозок, — запевнив Страшило.
— Або мені серце, — докинув Залізний Дроворуб.
— Або повернути мене до Канзасу, — закінчила Еллі.
— Тоді візьміть і мене з собою, — попрохав Полохливий Лев. — Ех, мені б хоч трохи сміливості… Це ж бо моє заповітне бажання!
— Я дуже рада! — сказала Еллі. — Це третє заповітне бажання, і коли всі вони збудуться, Гудвін поверне мене на батьківщину. Ходімо з нами…
— І будь нам щирим товаришем, — сказав Дроворуб. — Ти відганятимеш від Еллі інших звірів. Вони, напевне, теж неабиякі боягузи, коли втікають лише від самого твого гарчання.
— Вони боягузи, — пробурчав Лев, — однак я від того не роблюся сміливішим.
Мандрівники рушили далі, Лев велично ступав поруч з Еллі. Тотошку і цей супутник спочатку не сподобався. Він пам'ятав, як Лев хотів його проковтнути. Та невдовзі він звик і до Лева, і вони стали великими друзями.
ШАБЛЕЗУБІ ТИГРИ
ого вечора вони йшли довго і зупинились на ночівлю під розлогим деревом. Залізний Дроворуб нарубав дров і розпалив велике багаття, біля якого Еллі почувала себе дуже затишно; Вона запросила й друзів розділити з нею це задоволення, та Страшило рішуче відмовився, відійшов подалі від вогнища й пильнував, аби жодна іскринка не потрапила на його одяг.
— Моя солома і вогонь — речі, які не можуть бути сусідами, — пояснив він.
Полохливий Лев також волів не наближатися до багаття.
— Ми, дикі звірі, не дуже полюбляємо вогонь, — сказав він. — Тепер, коли я у вашій компанії, то, може, з часом і звикну, але зараз він мене ще лякає.
Лише Тотошко не боявся вогню і, лежачи на колінах у Еллі, мружив на вогнище свої маленькі блискучі оченята й насолоджувався його теплом. Еллі по-братньому поділилась з Тотошком останнім шматком хліба.
— Що я тепер їстиму? — запитала вона, дбайливо збираючи крихти.
— Хочеш, я в лісі спіймаю лань? — спитав Лев. — Щоправда, у вас, людей, поганий смак, і ви надаєте перевагу смаженому м'ясу, але ти зможеш його підсмажити на вогнищі.
— О, тільки не треба нікого вбивати! — заперечив Залізний Дроворуб. — Я так оплакуватиму бідненьку лань, що ніякого мастила не вистачить, аби змащувати моє обличчя…
— Ну, як хочете, — буркнув Лев й подався до лісу. Повернувся він звідти не швидко і влігся подалі від вогнища, сито вуркочучи та втупивши у полум'я свої жовті очиці з вузькими щілинками зіниць.
Чого ходив Лев у лісові хащі, ніхто не знав. Сам він про те мовчав, а супутники його не питали.
Страшило теж пішов у гущавину, і йому поталанило знайти горіхове дерево. Він рвав горіхи своїми неслухняними пальцями, плоди вислизали у нього з рук, і йому доводилось розшукувати їх у траві. У лісі було темно, ніби у льоху; та Страшилові це не завадило: він однаково добре бачив і вдень, і вночі. Та коли він набирав повну жменю горіхів, вони раптом вислизали з його непокірної долоні, і доводилось усе починати наново. Нарешті, він набрав повен кошик горіхів, але боявся підходити до вогнища. І лише тоді, коли вогонь згас, Страшило наблизився до Еллі з повним кошиком, і дівчинка подякувала йому.
Вранці Еллі поснідала горіхами. Вона і Тотошку запропонувала їх, та песик презирливо відвернув від них носа: він ще на світанку спіймав товсту мишу (на щастя, цього не бачив Дроворуб).
Мандрівники знову рушили у напрямку Смарагдового міста. Цього дня з ними трапилося чимало пригод. По годині ходьби вони зупинились перед проваллям, яке тягнулося праворуч і ліворуч — скільки сягало око.
Провалля було широке і глибоке.
Коли Еллі підповзла до нього і зазирнула вглиб, у неї запаморочилась голова, і вона мимоволі відсахнулася. На дні провалля виднілось гостре каміння і дзюрчав невидимий струмок. Стіни провалля були стрімкі й прямовисні. Мандрівники засумували: здавалося, все, кінець, доведеться повертатися, так і не діставшись до Гудвіна.