Чарівний бумеранг

Страница 56 из 91

Руденко Николай

— Сеанс треба повторити, — сказав перший.

— А може, досить? — невпевнено запитав другий.

Так ось у чому справа! Вони навіяли чарівні картини Землі лише для того, щоб гостріше сприймалися нові катування. Не можна дозволяти нервам звикати до пекельного болю — нерви здатні втрачати чутливість. Примітивна хитрість садистів!.. Але чиї ж вони — оці голоси? Ні, це розмовляють не жерці. У голосах є щось рідне, сердечне…

— Він дуже любить Землю, — сказав перший голос, схожий на голос Чаміно. — Земля — це найкращі ліки для його нервів.

— Гаразд, повторимо сеанс, — сказав другий голос, що скидався на голос Лашуре.

І знов перед Миколиними очима попливли земні картини. Знов тихий теплий дощ подзвонював об його шолом. Земля насувалась на нього всіма багатствами своїх барв, колисала його в зелених долонях, струшувала на груди пелюстки запашних квітів, вистеляла берегові стежки зеленим мохом і золотим піском. Сходило й заходило сонце, щохвилини міняло свої відтінки море. А десь близько, дуже близько звучав голос Лочі:

— Чаміно, пусти мене до нього. Я більше не можу!

— Потерпи, Лочо, — відповідав голос Чаміно. — Ще кілька днів.

Тяжкі, мовби й справді скам'янілі повіки розімкнулись, і Микола помітив крейдяні стіни з брунатними прожилками. Це була добре знайома кімната Лашуре. Біля нього сидів Чаміно…

— Чаміно! — тихо прошепотів Микола. — Лочо… Як я опинився тут?

Але Чаміно мовчав. Він тільки лукаво посміхався… Нічого певного не могла сказати й Лоча. Їй було відомо лише одно: Чаміно й Лашуре принесли його непритомного, тяжко хворого. Разом з ними прийшов дядько Гашо. Та про те, як його визволили, не сказали навіть їй…

— Спи, любий. Спи, — поцілувала його Лоча. — Тепер тобі ніщо не загрожує. Треба спати. У тебе обпечений кожен нерв…

Чаміно щось мовив Лочі — мовив самим тільки поглядом, — і вона покірно вийшла.

— Лочо! — потягнувся до неї Микола.

Чаміно поклав руку на його плече.

— Не поспішай, друже. Купання у хвилях Єдиного робить людину калікою. Але на всяку дію існує протидія. Я покажу тобі нитку мого батька. Ту, що ти просив. Це допоможе…

Микола навіть не помітив, як його повіки знову зімкнулися. Ні, це був не сон. І не марення. То були великі мандри…

20. Таємниця заповітної нитки

…Чому він це знає? Чому живе чужим життям? О, чарівний бумеранг! Твої зигзаги й петлі можна порівняти тільки з чарами невмирущого променя.

Так буває навіть у земних людей: знання приходить зненацька і катує нас запитанням — звідки воно прийшло?..

Субстанція. Матерія. Пам'ять усього живого. Нічого у тій пам'яті не вмирає. Бо вона — це сама Вічність…

Тепер він уже не Акачі — він Шако. Радник Безсмертного. Батько білкастого Чаміно.

Летімо, синку! Бо не часто бувають протистояння Юпітера. Незабаром Юпітер сховається від наших очей на багато обертів.

Коли б ти знав, Чаміно, до якого експерименту готується твій батько! Він почав готуватися ще тоді, коли тебе не було на світі. А нині час наспів. Завтра Юпітер і Фаетон зійдуться так близько, як це буває лише раз на кілька десятків фаетонських обертів. Отож політаймо разом — ти любиш літати з батьком. Бозна, як закінчиться дослід…

Усе перевірено. Апарати діють бездоганно. Та завжди у дослідника є "але", що може призвести до поразки. І тоді батько твій більше не прокинеться.

Ти ще малий, Чаміно. Розум твій іще нездатний зрозуміти закони Субстанції. Але батько подбає про те, щоб його знання стали твоїми знаннями. Ечука збереже для тебе нитку. Вона тобі все розкаже. Розкаже навіть у тому разі, якщо станеться непоправне "але"…

…Шако-Микола прощається з Чаміно і летить до Палацу Безсмертного.

Скупий ранок не потьмарив неспокійного Юпітера, що думає важкими хмарами, титанічними ударами блискавиць та холодними аміачними зливами. І хоч на диску Юпітера видно лише невиразні переміщення — чи, може, тільки здається, що їх видно, — але загадковий титан постає таким, яким він був учора, коли Микола бачив його поверхню в окулярі ультрателескопа. А коли зображення впало на великий стереоекран — Миколі здалося, що він оглядає Юпітер з поверхні Ганімеда чи Калісто, які, кружляючи навколо свого титанічного батька, добре знають усі його таємниці.

Щось мусила домальовувати уява. Грунт для неї був не фантастичний, а цілком реальний: у шумовинні хмар плив над планетою Червоний Острів — найбільша з усіх загадок Юпітера. Хмари скупчувались у кільця, що оперізували планету паралельно до екватора. І коли добре придивитися, то в темних отворах поміж хмарами можна помітити спалахи — чи то удари потужних блискавиць, чи, може, якісь засоби освітлення, створені розумними істотами. Шако уявляв їх людьми…

А, власне, що таке людина з позицій Субстанції?..

Світло, що мислить себе. Тільки Світло і Слово — і нічого більше! У внутрішньому колі планет — це є істота, створена фотоспособом. Дивно? Що ж тут може дивувати? Людина — це справді породження фотоефекту. І якщо фотоефект ми вважаємо ілюзією — тоді й самі ми тільки ілюзія…

Людину творить Сонце із променевих тканин у діяльності фотосинтезу. А фотосинтез — наслідок фотоефекту… Уявімо, що ми — творіння фотосинтезу — почали бачити світ не у вимірі видимого світла, а у вимірі гамма-променів. Чи існуємо ми одне для одного? Адже ж гамма-промені не відбиваються нашим організмом — вони пронизують його наскрізь. Або раптом ми здобуваємо здатність бачити у спектрі радіохвиль. Чи буде світ для нас тим самим, яким його бачать люди у вимірі видимого світла? О, ні! Це буде зовсім інший світ…

Або, скажімо, наше єство виліплене із нейтрино. Що тоді? Тоді ми змогли б проходити наскрізь ядра зірок…

Отже, про наявність живих істот не можна судити по тому, що бачить наше око і відчувають кінчики пальців.

І так само не можна вимагати, щоб мешканці Юпітера бачили світ у нашому вимірі. А для нас вони можуть здаватися просто хмарами, та й годі. Або, скажімо, променевими згущеннями у глибинах Червоного Острова…

Все, що мислить, якось себе мислить. Сонячне світло в самих нас відчуває і мислить себе людиною, бо таку програму відчувань задає йому корпускула Всесвіту — наше світило. А Сонцю задає цю програму Галактика…