– Боягуз – це добре! Люблю боягузів,— пахнув димом Бабай.— Але зараз не до нього. Часу нема. Його Темність доручили мені особисто очолити операцію. Дзеркальце треба знайти обов'язково!
– А може… може, Незнайомка викинула його… з вікна тролейбуса,— несподівано сказав Вася. І навіть сам здивувався, що насмілився це сказати. Але надто вже його образили, назвавши боягузом.
– О! Розумно! – метнув на нього погляд Бабай. – Він мені подобається!..
Баба Яга, Змій Горинич, Кощій Безсмертний перезирнулися.
– Щось вона таки крутилася біля вікна… Ху! – сказав Змій Горинич.
– Але ж я з неї очей не зводила,— просичала Баба Яга.
– Ті незнайомки – дуже хитрий народ. Усього можна чекати, – сказав Кощій Безсмертний.
– Обдивитися всю трасу! – наказав Бабай. – Негайно!
На галявину знову виїхав тролейбус. Вони влізли в нього і вже були рушили, коли Вася схаменувся:
– А я? Ви ж знову не свиснули! Мені можна вже йти звідси?
– Та можна, можна! – роздратовано гукнула Баба Яга, висунувшися з вікна.
– Біжи й не попадайся вже більше! Бо – ху!.. – Змій Горинич так хукнув з вікна, що Васю всього наче вогнем обпалило.
– Хтозна!.. Може, й попадеться!.. Може, ще й зустрінемося… – загадково мовив Бабай, блиснувши на Васю своїм страшним поглядом.
Тільки Кощій Безсмертний нічого не сказав, мовчки всміхнувся йому і чогось підморгнув.
Коли тролейбус зник уже за деревами, Глечик з досадою стукнув себе по лобі:
– Чого ж я про Валеру в них не спитав?! Так задурили голову тим дзеркальцем, що я про все на світі забув! От йолоп!
Та було вже пізно.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ,
в якому Вася приймає перше у житті самостійне сміливе рішення.
"Що ж робити? – розгублено думав Глечик, стоячи посеред галявини. – Додому без Валери йти не можна. Як я в очі дивитимусь його батькам, братикові, бабусі, дідусеві Павлу Харитоновичу? Що я їм скажу?.. Треба порадитися з Терентієм! Він же так і не встиг мені нічого сказати…"
Вася витяг із портфеля "Математику", дістав з-під обгортки дзеркальце, підставив під сонячний промінь. І враз на галявині застрибав сонячний зайчик Терентій.
– Терентію! – поправив на носі окуляри Вася.— Так що робити? Як виручити Валеру?
– Треба йти у 3 лан дію, – зітхнув Терентій.
– У Зландію? – скривився Глечик. – У самісіньке пекло? Прямо в руки вражої сили?
– Ага, – кивнув Терентій.
– А якось по-іншому не можна? – з останньою надією перепитав Глечик. Йому раптом згадався пронизливий погляд Бабая і його слова: "Може, й попадеться!"
– Не можна, – знову співчутливо похитав голівкою Терентій. – І що – я сам мушу йти?
– А хто ж піде? Нікого іншого нема.
– От їй-богу! – тепер уже зітхнув Глечик. – І Незнайомка ж не комусь, а тобі дала чарівне дзеркальце. Вона на тебе розраховує.
– Розраховує? – Глечик аж здригнувся від несподіваного здогаду. – Авжеж… її теж, мабуть, виручати треба. її теж захопила вража сила… Звичайно…
– Ти не так мене зрозумів. За Незнайомку не хвилюйся. Просто дзеркальце у Зландію може пронести тільки хлопчик, тільки дитина. Дорослий пронести не може. Така вже чарівна властивість дзеркальця.
– А далеко та Зландія?
– Не близько.
– А ти туди дорогу знаєш?
– Аякже. Ми, сонячні зайчики, по всій землі скачемо, всі шляхи, всі дороги знаємо.
– А як туди добиратися?
– Пішки.
– А чого ж вони у тролейбусі їздять?
– То ж не простий тролейбус, як ти розумієш, а чарівний. Для маскування. Щоб в очі не кидатися. Все-таки сучасний вид транспорту. Якби на мітлі або у ступі – одразу б люди звернули увагу. А так… Правда, в них є й реактивна ступа, і мітла на транзисторах, і чарівні крила всіх розмірів, і багато іншого казкового транспорту. Та всім тим вони користуються тільки вночі, коли люди сплять. А вдень вони їздять на чарівному тролейбусі.
– А пішки туди скільки ходу? – спитав Вася.
– Як швидко йти, ніде не зупинятися і як у дорозі нічого не трапиться, до смерку дістанемось. Бо, як сонце сяде, я мушу зникнути.
– А ще треба час, щоб виручити і назад повернутися… Отже, дома я сьогодні не ночуватиму, – Глечик почухав потилицю. – Хвилювань скільки буде! Жах!.. Що вони там подумають? І мама, і сестра, і тьотя…
– Ну дивись… Справа твоя… можеш і не йти, – розвів лапками Терентій.
– Ага! Пропадай, значить, Валера!.. А я чарівним дзеркальцем спокійнісінько на балкон Лесі Попелястій зайчики пускатиму?..
– Так що ж ти хочеш? – глянув на нього Терентій.
Глечик не відповів.
Ех, як важко уперше в житті приймати самостійне сміливе рішення!
Страшно – аж серце мерзне і ноги тремтять! Та куди дінешся?
"Вибачте, любі мої! І мама, і сестра, і тьотя! – подумки звернувся до них Вася.— Знаю, що завдаю вам прикрощів, але виходу в мене нема. Не вам, а Валері загрожує небезпека. Його виручати треба. Мушу йти!" І, вже остаточно зважившись, сказав Терентію:
– Ходімо!
– Молодець! – сказав Терентій. – Вперед! І весело застрибав по галявині.
А Вася пішов за ним. І сама собою народилася в його душі пісня. Пісня завжди виручає у скрутних випадках. Коли співаєш, легше йти назустріч небезпеці. Це всі знають! Герої у фільмах і у театральних виставах завжди співають, коли йдуть на подвиг. І Глечик заспівав:
Захопила, полонила
Мого друга вража сила.
Друг потрапив у біду.
Але я,
але я,
але я
Його знайду!
Я всю землю обійду,
На край світу я піду, –
Та Валеру, та Валеру
Я знайду,
знайду,
знайду!
Глечик зітхнув:
– Хоч і страшно.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,
в якому Глечик мандрує у Зландію і по дорозі дещо згадує.
Отак, співаючи, бадьоро крокував Глечик літом. Терентій стрибав попереду, вказуючи шлях.
Вони вийшли на якусь галявину, і Терентій шптом спинився, розпачливо озираючись.
Посеред галявини чорнів великий вигорілий круг – залишки вогнища. А навколо валялися порожні консервні бляшанки, биті пляшки з-під пепсі-коли та лимонаду, уривки газет, подерті поліетиленові кульки та інше сміття.
Край галявини похилило свою буйну голову поламане деревце горобини.
У Васі стислося серце.
Він згадав інше деревце. Берізку. Вона росла їіп узліссі неподалік від тролейбусної зупинки. Якось після школи вони – Валера, Ігор Горенко, Вітя Кулачковський, Стьопа Балабайченко і він, Вася, йшли мимо.
Підійшовши до берізки, Ігор Горенко схопився рукою за гілку, смикнув і зламав її.