– Краще оберніть мене назад на Однорога, – сказав він. – Мені подобається бути людиною, але ж лісові звірі не знатимуть, що я їхній друг Jly, і можуть до ранку роздерти мене на шматки.
Кікі обернув його в давню подобу, і Одноріг пішов до звірів.
Коструббо-Ном був страшенно задоволений таким успіхом.
– Завтра, – сказав він Кікі, – ми переконаємо всіх звірів, пошлемо їх битись і підкоримо людей країни Оз. А тоді я помщуся Озмі, Дороті й усім своїм ворогам.
– Але ж уся робота впаде на мене, – нагадав Кікі.
– Дарма, зате ж ти будеш Королем країни Оз, – пообіцяв Коструббо.
– А великий Леопард погодиться, щоб я був Королем, – з острахом спитав хлопець.
Ном підійшов ближче й прошепотів:
– Коли Леопард-Гугу виступить проти нас, ти обернеш його на дерево, і він нічого не вдіє з тобою.
– Звичайно, – підтвердив Кікі, а сам подумав: "Я й цього лукавого Нома оберну в дерево, бо він бреше і йому не можна довіряти".
ОСТРІВ ЗАЧАРОВАНОЇ КВІТКИ
кляний Кіт виявився добрим провідником: він повів Тротту й Капітана Біла рівними й уторованими стежками через усю заселену частину краю Жвакунів, а потім у північний кут, де було мало осель, а потім диким краєм, де зовсім не було ні осель, ні стежок. Проте йти було легко, і нарешті вони підійшли до лісу й отаборились там, щоб переночувати.
Капітан Біл зробив з гілля невеликий курінь, аби дівчинка могла залізти туди й лягти. Та спочатку вони повечеряли тим, що Тротта несла в кошику.
– Може, й ти хочеш? – спитала вона Скляного Кота.
– Ні, – відповів той.
– Ти, мабуть, понишпориш тут кругом та спіймаєш мишу? – спитав Капітан Біл.
– Я? Спіймаю мишу? А навіщо це мені? – перепитав Скляний Кіт.
– Ну, ти міг би її з'їсти, – сказав моряк.
– Дозвольте сказати вам, – відрубав кришталевий воркотун, – що я не їм мишей! Адже я прозорий, кожне бачить мене наскрізь, і гарний мав би я вигляд із мишею всередині, правда? А крім того, я не маю ні шлунка, ні іншого причандалля, що давало б мені змогу їсти. Той недбалий чарівник, який зробив мене, мабуть, не подумав, що мені треба їсти.
– І ти ніколи не буваєш голодний чи спраглий? – спитала Тротта.
– Ніколи. Але я не нарікаю на те, як мене зроблено, бо я ще не бачив жодної живої істоти, такої гарної на вигляд, як я. І мозок у мене найпрекрасніший у світі. Він рожевий, і його роботу видно.
– Цікаво, – задумливо мовила Тротта, відкусивши хліба з повидлом, – чи й мій мозок крутиться так, як твій.
– Ні, не так, я певен, – відказав Скляний Кіт, – бо тоді б він був такий же добрий, як і мій, тільки схований у грубому костяному черепі.
– Мізки, – зауважив Капітан Біл, – бувають усілякі й працюють по-різному. Але я помітив одне: ті, хто думає, що в нього мозок найкращий, часто помиляються.
Вночі Тропу трохи занепокоїли звуки, що долинали з лісу, бо здавалося, що там між деревами ходить багато звірів, але вона була певна, що Капітан Біл захистить її від небезпеки. І справді, жоден лісовий звір не зважився напасти на них.
Удосвіта вони встали, і після простого сніданку Капітан Біл сказав Скляному Котові.
– Піднімай якір, друже, та рушаймо вперед. До Зачарованої Квітки, мабуть, уже недалеко, еге?
– Так, недалеко, – відповів прозорий Кіт, ведучи їх у ліс, але, може, ми ще не скоро доберемося до неї.
Невдовзі вони вийшли на берег річки. Тут вона була не дуже широка, але далі на північ, куди вони попростували понад нею, ширшала.
Раптом зелене листя на деревах набуло лілового відтінку, і Тротта, помітивши це, сказала:
– Цікаво, чого це колір так змінився?
– Це тому, що ми перейшли з краю Жвакунів до краю Лісняків, – пояснив Скляний Кіт. – А ще це означає, що наша подорож майже закінчилась.
Річка раптом звернула вбік, і, обійшовши те коліно, мандрівці побачили, що вона розлилась невеликим озером, а посеред озера лежить невеличкий острівець – не більш як півсотні стіп у поперечнику. А посеред того острівця щось блищало, і Скляний Кіт зупинився на березі й сказав:
– Ото, бачите, блищить золотий вазон, у якому росте Зачарована Квітка, вельми незвичайна і гарна. Якщо ви зможете дістатись на острів, ваша робота закінчена – лишиться тільки віднести квітку додому.
Капітан Біл подивився на широкий простір і почав тихо насвистувати якусь переливисту мелодію. Тротта знала: коли Капітан свистить, це означає, що він думає. А старий моряк дивився на дерева, що стояли над водою. Врешті він вийняв із великої кишені на своєму сурдуті сокиру без топорища, загорнену в шматину, щоб гостре лезо не порізало кишені. Тоді великим складаним ножем зрізав гілку з одного дерева й вистругав з неї топорище.
– Сядь посидь, Тротто, – порадив він дівчинці, працюючи. – В мене ще багато роботи, бо я хочу спорудити пліт.
– А нащо нам пліт, Капітане?
– Як нащо? Щоб дістатися острова. Ми ж не можемо йти по дну під водою, як Скляний Кіт, отож мусимо пливти по воді.
– А ви зумієте зробити пліт, Капітане Біле?
– Авжеж, тільки б час.
Дівчинка сіла на колоду, що лежала там, і задивилась на острів із Зачарованою Квіткою. На тому острівці, наскільки вона могла бачити з такої відстані, не росло більше нічого – ні деревця, ні кущика, ні травинки. Але золотий вазон виблискував у променях сонця, і Тротта розрізняла над ним щось мінливо кольорове, бо Зачарована Квітка весь час міняла свій цвіт.
– Коли я був тут першого разу, – сказав Скляний Кіт, що ліниво простягся біля ніг у Тротти, – то бачив на цьому березі двох калідів – вони приходили на водопій.
– А хто такі каліди? – спитала дівчинка.
– Наймогутніші й найлютіші звірі в країні Оз. Цей ліс – якраз їхнє оселисько, і тому тут нема ніяких інших звірів, крім них та ще мавп. Мавпи досить спритні, щоб не попадатися в зуби лютим калідам, що нападають на інших звірів і часто гризуться й між собою.
– А вони пробували на тебе напасти? – спитала Тротта, враз дуже наполохана.
– Так. Вони зразу стрибнули на мене, але я розпластався на землі, щоб мені не поламало лап їхньою вагою, а коли вони спробували загризти мене, то я тільки засміявся й дражнив їх, поки вони ошаліли з люті, бо трохи зубів не поламали об моє тверде скло. Отож вони врешті збагнули, що нічого не можуть зробити мені, і пішли собі. То була чиста кумедія.