У раді Звірів пролунало тихе гарчання.
– Хто це збирається таке зробити? – спитав Лу-Одноріг високим, писклявим голосом, зводячись на ноги.
– Люди Озу, – відповів Коструббо.
– Так що ж нам робити? – спитав Одноріг.
– Оце ж я й прийшов поговорити про це.
– Не треба говорити! Ми розіб'ємо людей! – заверещав Одноріг. – Ми їх розтрощимо! Розтопчемо! Позаколюємо! Ми…
– Тихо! – загарчав Король Гугу, і Лу вгамувався, хоча ще тремтів від гніву. Леопард окинув двох чудних звірів холодним і твердим поглядом. – Люди країни Оз, – промовив він, – не були нашими друзями; та вони не були й нашими ворогами. Вони не чіпали нас, а ми не чіпали їх. Ніякої причини для війни між нами немає. Вони не тримають рабів. Вони не змогли б використовувати нас як рабів, навіть коли б підкорили нас. По-моєму, ти брешеш, Ле-Мав-Оре, мішанець-звірю, якесь ні се ні те.
– Ні, присягаюся, це правда! – заперечив Ном у подобі звіра. – Я б нізащо в світі не став брехати! Я…
– Тихо! – знову загарчав Король Гугу, і навіть Коструббо спантеличивсь і скорився.
– Що скажеш ти, Бру? – звернувся король до великого Ведмедя, який доти не сказав нічого.
– Звідки цей мішанець знає, що його слова – правда? – спитав Ведмідь.
– Ви ж бачите, що я маю орлині крила і вмію літати, – пояснив Ном. – Ми з моїм товаришем, отим он, – він обернувся до Кікі, – прилетіли до одного гаю в країні Оз і там почули, як люди розмовляють про те, як вони насукають багато мотузків – в'язати вас, звірів, – а потім оточать цей ліс і візьмуть вас у полон. Ми й прилетіли сюди остерегти вас, бо ми, хоча й живемо на небі, теж звірі, а отже – ваші друзі.
Леопард вискалив величезні зуби, гострі, як голки. Тоді повернувся до Сірого Мавпія й спитав.
– А ти як думаєш, Ренго?
– Проженіть цих мішанців геть, ваша величносте, – відповів Сірий Мавпій. – Це баламути.
– Не робіть цього! Не робіть цього! – схвильовано завищав Одноріг. – Цей чужинець сказав – він навчить нас, що робити. То нехай навчить. Чи ми дурні, щоб нехтувати осторогою?
Король Гугу обернувся до Коструббо й звелів:
– Говори, чужинцю.
– Справа ось така, – почав Ном. – Оз – дуже гарна країна. У озминських людей багато всякого добра: оселі з м'якими ліжками, всілякі смачні наїдки, гарне вбрання, блискучі самоцвіти і ще багато речей, про які звірі навіть не знають. А тут, у темному лісі, бідолашні звірі мусять добре натрудитись, поки знайдуть їжу та сяке-таке лігво для ночівлі. Але ж звірі кращі від людей! То чом би і їм не тішитись усіма отими добрими речами, що їх мають люди? От я й пропоную: перше ніж люди насукають мотузків, щоб пов'язати вас, треба нам усім, звірам, зібратись, рушити на Оз війною й узяти людей у полон. Тоді звірі стануть панами, а люди – їхніми рабами.
– А яке нам із цього пуття? – спитав Бру-Ведмідь.
– По-перше, це врятує вас від рабства, а по-друге – все те добро, що мають люди, стане ваше.
– Звірі ж не тямитимуть, що їм робити з тими речами, якими користуються люди, – сказав Сірий Мавпій.
– Так це тільки частина мого задуму, – наполягав Ном. – Дослухайте ж до кінця. Ми, Jle-МавОри, – могутні чарівники. Коли ви підкорите озминських людей, ми обернемо всіх їх на звірів і пошлемо жити в ліси, а всіх звірів обернемо на людей, і вони зможуть тішитись усіма чудесними принадами Смарагдового міста.
Якусь хвильку звірі мовчали.
Потім Король Гугу сказав:
– Доведи.
– Що довести? – спитав Коструббо.
– Доведи, що ти можеш обертати нас на людей. Коли ти справді чарівник, оберни Однорога на людину. Тоді ми повіримо вам. А як не зможеш – ми вас знищимо.
– Гаразд, – погодився Ном. – Але я втомився, хай це зробить мій товариш.
Кікі Ару стояв позаду, та він чув усе, що говорилося. Тепер він зрозумів, що повинен виправдати хвальбу Коструббо, тому відійшов на край галявини й прошепотів чарівне слово. І зразу Одноріг обернувся на маленького, опецькуватого чоловічка в ліловому лісняцькому вбранні, і важко було сказати, хто дужче здивувався: Король, Ведмідь, Мавпій чи колишній Одноріг.
– Це правда! – вигукнув людина-звір. – О ненечко, гляньте, який я! Це чудо!
Тепер Король Гугу звернувся до Коструббо вже приязніше.
– Доведеться повірити в те, що ти розповів, – сказав він, – бо ти довів свою могутність. Але чому, коли вже ти такий великий Чарівник, ти не підкориш озминського народу без нашої допомоги й не звільниш нас від мороки?
– На жаль, – відказав хитрий старий Ном, – жоден чарівник не може робити геть усе. Нам легко обертати одні істоти на інші, бо ми Jle-Мав-Ори, але ми не можемо битися й підкоряти навіть такі кволі створіння, як людей країни Оз. Але ми будемо з вами, радитимемо й допомагатимемо вам і обернемо всіх людей в Озі на звірів, а всіх звірів на людей.
Король Гугу обернувся до своїх радників і спитав:
– Що ми відповімо цьому дружньому чужинцеві?
Лу, колишній одноріг, пританцьовував і витинав усякі штуки, наче блазень.
– Далебі, ваша величносте, – сказав він, – бути людиною куди приємніше, ніж бути Однорогом.
– Ти схожий на блазня, – озвався Сірий Мавпій.
– Але почуваю себе чудово! – запевнив людина-звір.
– А я, здається, волію лишатись Ведмедем, – сказав велетень Бру. – Я народився Ведмедем і знаю Ведмежі звички. Тому я задоволений Ведмежим життям.
– Це тому, – відказав старий Ном, – що ти не знаєш нічого кращого. Коли ми підкоримо народ Озу і ти станеш людиною, ти будеш радий.
Велетень Леопард зіперся підборіддям на колоду й замислився.
– Лісові звірі повинні вирішити це самі, – сказав він нарешті. – Ти, Ренго, Сірий Мавпію, йди накажи своєму мавпячому плем'ю, щоб передало всім звірам мій наказ зібратися на великій галявині завтра на світанку. Коли всі зберуться, оцей мішаний звір, що є великим чарівником, виступить перед ними й скаже їм те, що вже сказав нам. А потім, якщо вони вирішать битися з озминськими людьми, що оголосили нам війну, я поведу звірів у бій.
Ренго, Сірий Мавпій, зразу подався до лісу виконувати наказ Короля. Ведмідь буркнув і пішов геть. Король Гугу підвівся й потягся. А потім сказав Коструббо:
– Прийдеш до нас завтра вранці, – й, гордо ступаючи, зник між деревами.
Чоловік-Одноріг, зоставшись наодинці з чужинцями, раптом покинув своє дурне викаблучування.