Звичайна галаслива чвара на березі вмить ущухла, і запанувала страшна тиша – так, немовби стрій чайок у повітрі був велетенським ножем, що прикував до себе вісім тисяч нажаханих очей. Вісім чайок одна по одній стрімко злетіли вгору, зробили мертву петлю і дуже повільно та рівно спланували на пісок. І Джонатан буденним тоном почав розбір польоту:
– По-перше, – мовив він із лукавою усмішкою, – ви трохи запізно вирівняли стрій...
Одна думка сяйнула усій Зграї, мов грізна блискавка. Ці птахи – Вигнанці! І вони повернулися! Та це... це ж просто неможливо! Флетчер очікував бійки, проте Зграя наче скам'яніла.
– Звісно, це Вигнанці. Ну то й що? – сказав хтось із молодих птахів. – Слухайте, друзі, де це вони навчилися так літати?
Минула майже година, поки Слово Старійшини облетіло всю Зграю: "Не зважати на них!" Чайка, що заговорить із Вигнанцем, стане Вигнанцем також. Чайка, що погляне на Вигнанця, порушить Закон Зграї.
Відтоді до Джонатана були звернені лише сірі спини чайок, та він мовби не помічав цього. Він проводив заняття просто над Берегом Ради і вперше вимагав од учнів, аби вони показали все, на що здатні.
– Мартін! – лунав його голос на все небо. – Ти кажеш, що опанував малу швидкість. Не повірю, поки не доведеш! ЛЕТИ!
І сумирний малий Мартін Вільям, що над усе боявся гніву вчителя, собі на диво став майстром польотів на малій швидкості. При легенькому вітерці він навчився складати пір'я так, що злітав до самих хмар і сідав на берег, жодного разу не ворухнувши крилами.
А Чарльз-Роланд злетів аж на Велику Гору Вітрів, на висоту двадцять чотири тисячі футів, і спустився весь синій від холодного розрідженого повітря, здивований, щасливий, готовий завтра піднятися ще вище.
Флетчер, що більше за всіх любив фігурні польоти, нарешті подолав свій шістнадцятивитковий повільний переворот, а наступного дня побив власний рекорд, зробивши потрійний переворот через крило, і світлі відблиски його крил ковзали по березі, звідки за ним стежило не одне цікаве око.
Джонатан щогодини був зі своїми учнями, весь час показував та пояснював їм щось нове, був вимогливим до кожного і вів усіх за собою. Він літав разом із ними вночі, і в туман, і в бурю – просто так, заради втіхи, а Зграя на березі немічно тулилася до землі.
Коли заняття припинялися, учні відпочивали на піску, і з часом вони почали прислухатися до слів Джонатана. Звісно, його ідеї звучать незрозуміло, а часом просто дико, проте деякі думки все ж таки можна збагнути.
Мало-помалу вночі стало утворюватися інше коло слухачів, трохи подалі від учнів: багатьом чайкам було цікаво послухати Джонатана, і вони годинами сиділи в темряві, ховаючись одна від одної, і квапились щезнути, ледве зорів світанок.
Тільки через місяць після Повернення перша чайка із Зграї переступила межу і попросила дозволу навчатися разом із іншими. За цей переступ Теренс Ловелл став зватися проклятим Вигнанцем – і восьмим учнем чайки Джонатана.
Наступної ночі із Зграї прийшов Кирк Мейнард. Він насилу прошкандибав по березі, тягнучи ліве крило, і впав до ніг Джонатана.
– Допоможи мені, – прошепотів він ледь чутно, наче був при смерті. – Я хочу літати над усе на світі...
– То вперед, – мовив Джонатан. – Піднімайся зі мною в повітря – і почнемо.
– Ти не розумієш. Крило. Я не можу ворухнути крилом.
– Мейнарде, ти вільний бути самим собою, тут і зараз, і ніщо не може тобі завадити. Це Закон Великої Чайки, це – Закон.
– Ти кажеш, що я можу літати?
– Я кажу, що ти вільний.
І так само легко і швидко, як це було сказано, Кирк Мейнард випростав крила і зринув у темне нічне небо. Уся Зграя прокинулася, вчувши його несамовитий крик, що долинав із висоти п'ять тисяч футів:
– Я можу літати! Слухайте! Я МОЖУ ЛІТАТИ!
На світанку близько тисячі чайок зібралися позаду учнів і зачудовано дивилися на Мейнарда. Вони не зважали на те, чи бачать їх інші, і лише слухали слова Джонатана та намагалися бодай щось зрозуміти.
А він говорив дуже прості речі: що чайка має право літати, що свобода – це її істинна сутність, і все, що обмежує цю свободу, нічого не значить – усі забобонні звичаї, усі закони, хоч би які вони були.
– Нічого не значить? – вигукнув хтось у юрмі. – А якщо це Закон Зграї?
– Єдиний справедливий закон – це шлях до свободи, – відповів Джонатан. – Іншого закону немає.
– По-твоєму, ми здатні літати, як ти? – знову пролунав чийсь голос. – Ти незвичайний, у тебе Божий дар, не те що в нас!
– Погляньте на Флетчера! На Ловелла! На Чарльза-Роланда! На Джуді Лі! Чи вони теж незвичайні і мають Божий дар? Не більше, ніж ви, не більше, ніж я. Вони різняться від вас лише одним – що почали розуміти, хто вони є, і доводять це на ділі.
Усі учні, окрім Флетчера, знічено засовалися на місці. Вони й не думали, що про них можна таке сказати.
Юрма навколо зростала що не день – допитливі, обожнювачі, насмішники.
– У Зграї кажуть, що коли ти й не син Великої Чайки, – сказав Флетчер Джонатану якось уранці, після тренувальних швидкісних польотів, – то принаймні випередив свій час на тисячу років.
Джонатан зітхнув. "Ціна нерозуміння, – подумав він. – Тебе називають чи дияволом, чи богом".
– А ти як гадаєш, Флетче? Ми справді випередили свій час?
Тривале мовчання.
– Ну, як на мене, такі польоти завжди були можливі – для кожного, хто захоче навчитись; а час тут ні до чого. Може, ми випередили моду, випередили інших чайок, бо обрали для себе інший шлях.
– Оце вже краще, – мовив Джонатан, зробив переворот через крило і якусь мить ковзав у повітрі на спині. – Аж як краще, ніж випередити свій час.
Це сталося всього через тиждень. Флетчер показував фігури швидкісного польоту новим учням. Він вийшов із піке на висоті сім тисяч футів і сірою стрілою промчав за кілька дюймів від берега, аж раптом на дорозі в нього опинилося мале чаєня, що вирушило у свій перший політ і кликало маму. У Флетчера Лінда лишалася десята частка секунди, щоб ухилитися, він рвучко повернув ліворуч і на швидкості понад двісті миль врізався у гранітну скелю.
Скеля була ніби велетенською кам'яною брамою до іншого світу. Страх, удар, темрява – а потім він поплив у дивному чужому небі, забуваючи, згадуючи, забуваючи знову, і йому було страшно, смутно і тяжко, так тяжко...