Болить материне серце — віщує щось. До ворожок — а ворожки, старі відьми, теж щось чують — всі в один голос: "Недобре, сестро, випадає твоїм синам, та й не одному, а всім".
А дівер ходить поміж людьми, серце матері крає:
— Не іначе, як сидять. Усіх таких беруть — і їх позабирали. Ге! Во-ни думали, що це так уже і буде їхнє зверху. Не так виходить!
Накрякав старий ворон. Рано восени, ще не впало з дерева лис-тя, як грім, прилетіла в село до матері звістка: "Рятуй дітей, ста-ра чайко, бо гинуть!.."
Один село проти пана поставив — сидить у Києві, другий не пі-шов цареві служити — посадили в Катеринославі, а третій, той Андрійко безталанний, все дошукувався правди, поки дали йому правди такої, що тепер лежить у Лубнах у лікарні, помирає.
А пишуть про цеє не самі вони, пише дочка Маруся та, пишучи, разом і свою долю проклинає: "Краще втопитись, чим піти бідній за багатого". Просить-благає — провідайте!
Стрепенулась мати, продає одежину, продає полотно. Полетіла, як чайка.
Вік прожила, по світах не бувала, на старість довелося...
Їхала до Катеринослава — завернула дочку провідати.
Якраз у час попала: сидить дочка коло столу заплакана, марна... Побачила матір, на плече впала, ридає:
— Матінко, рідная, пропав мій вік!
— А що, може, б’є?
— Нівечить і б’є мало не щодня!
Розповідає: раніш іще не так, а це як забрали братів, жити не дає: брати твої вороги мені, і ти мені ворог. А це був мені од Мак-сима лист, хотіла якого рубля послати. Побачив — бив. "Не смій, сяка-така, тим босякам грошей слати!"
Грюкнуло в сінях — затремтіла.
— Чого це ти, дочко?
— Він! — Благає: — Мамо, голубко, може, буде бити, не кидайтесь боронить!..
— Не буде того, щоб при мені мою кров тут нівечив,— краще з ха-ти піду.
Увійшов п’яний, червоний, світить очима, як скалками:
— З ким ти тут шепочеш?
Побачив — не поздоровкався.
— Ага! Матір виписала. Думаєш — злякаюсь. Може, і ця приїхала по гроші? Старці чортові!
— Не по твої гроші я приїхала — свою нещасну горювальницю провідати.
За сакви, за костур:
— Прощавай, дочко, виходь за ворота.
Він:
— Ще й двері одчиню!..— Одчинив.
Пішла з двору не оглядаючись.
Геть-геть вийшла за село в степ — аж чує — за нею стугонить: ле-тить, кричить, плаче:
— Мамо!
Простоволоса, з свіжими синяками.
— Я ж вас, мамо, стільки років сподівалась, як свята. Верніться, хоч ніч переночуєте!
— Не подоба мені, дочко, і одну ніч ночувати в твого ката.
Посідали в степу. І наговорились, і наплакались. Наостанку ра-дить мати:
— Кидай його, дочко, хай він горить із своїм добром. Кидай, бо пустить твій вік намарне.
Задумалась дочка. Далі заплакала:
— Я вже про це, мамо, не раз думала: дітей жаль. Вони ж заги-нуть за таким батьком.
— На те не вважай — бери дітей з собою. Якось будемо жити. Оце моя тобі остання, дочко, рада.
Прощаючись, дочка виймає вузлик, за слізьми його не бачить. Вив’язала з узлика три срібні карбованці, дає матері:
— Будете бачить, передайте братам кожному по карбованцю.
— Не буду я, дочко, брати в тебе цих грошей, не буду й передава-ти: обійдуться мої сини і без його грошей.
— О, мамо! Та це ж мої гроші! Та невже я не заробила в його, щоб...— Не доказала. Заридала гірко-гірко: — Я ж і так, мамо, неща-сна, нащо ж ще й ви завдаєте жалю та сліз!
Шкода стало: взяла.
Іде — печуть її ті карбованці огнем.
Дійшла до міста, знайшла убоге дворище та й повкидала ті ка-рбованці. Нехай знайдуть, може, чиїсь діти...
Гуркотить машина.
У вагоні повно всякого люду. Коло вікна збився гурток, посере-дині стара жінка з латаними саквами. Плаче, побивається, чужим людям, як рідним, своє горе розповідає: про синів, про дочку, про зятя. І знову про синів: про Петра, і про Максима, і про того Анд-рійка безталанного. Плутає імення — голова забита. Розкаже раз, другий — знову починає про те ж:
— Приїхала в Катеринослав до Петра, там сказали, що його наді-слано вже в Харків. Поки поїхала в Харків, а вже його і там немає. Кажуть, треба було, бабо, раніш приїздити, бо вже твого сина по-слали аж у той Нарим...
— То так і не бачили?
— Постояла коло воріт, подивилась на ті страшні стіни муровані, виплакалась та оце їду до Андрійка... До цього їду, а третій, Мак-симко, з думки не йде, бо й до його ж треба, бо й тому горе...
— А де ж, бабо, цей уже твій Максимко?
— А Максимка посадили в Києві.
— Теж у тюрму?
— В тюрму ж — не куди.
Збоку сидить панок, перснями грається. Чмихає носом, вер-титься на місці, не всидить... Далі не втерпів:
— Добре ж учила, бабо, синів, що одного й другого в тюрму по-садили. Може, й третій туди б попав, коли б не хворий? Га?
Дивиться на свого сусіду, осміхається. Примовкла жінка, тільки зігнулась, скривилась-скривилась, так ніби він тими словами ко-лючку загородив їй у груди...
Добре і тут нагодилась: із станції прямо на кладовище;..
Скільки золота, золота того сумного, осіннього... Скрізь — поміж хрестами, поміж могилами, по лавочках, навіть на пам’ятниках і хрестах... На кладовищі од його аж сяє... Коли вперше глянеш на це море жовтого листу, зразу аж серце стенеться: на мить помрі-ється обмареним очам, що то повно скрізь весняного сонця, його золотого, гарячого проміння. А глянеш удруге — і серце заниє: не-ма сонця — то золота печаль. Сум...
Над свіжою могилою — молодь, шумить, як зелений сад. Стоїть тихим чаром подих юності. Блиск молодих очей, запальні промо-ви, гомін...
Жінка... сакви на плечах. Марна...
Плаче.
Оступили:
— Що таке? Хто ви, бабусю?
— Ох, діточки мої, та це ж мого Андрійка ви тут поховали!
Зашуміли:
— Мати! Мати!
Дали виплакатись. Розпитували, далі почали про сина розпові-дати: один поспішає розповісти перед другим.
— А чи знаєте, бабусю, що у вашого Андрійка був талант?
Зводить на їх заплакані зацікавлені очі:
— Як се, діти, талант?
Пояснили:
— Маляр був би з його людям на диво та на радість.
Розмовляли, розважали, поки й сонце зайшло.
— Ходімо, бабусю, з нами, ми вас переночуємо.
Затурбувалась:
— Ні, ні. Оставте мене, діти, тут.
Не домагались... Тихо-тихо розійшлись, залишивши стару у си-на в гостях одну.
Так і просиділа над свіжою могилою всю ніч, при зорях розмо-вляючи з сином. Припадала головою до могили, питала: