Ніна. А якщо читаєте про себе в газетах?
Тригорін. Коли хвалять, приємно, а коли лають, то потім два дні відчуваєш себе не в дусі.
Ніна. Дивний світ! Як я заздрю вам, якщо б ви знали! Жереб людей різний. Одні ледве тягнуть своє нудне, непомітне існування, всі схожі один на одного, всі нещасні; іншим же, як, наприклад, вам, — ви один з мільйона, —випала на частку життя цікава, світла, повна значення... Ви щасливі...
Тригорін. Я? (Знизуючи плечима.) Гм... Ви от говорите про популярність, про щастя, про якийсь світлою, цікавого життя, а для мене всі ці гарні слова, вибачте, все одно що мармелад, якого я ніколи не їм. Ви дуже молоді і дуже добрі.
Ніна. Ваше життя прекрасне!
Тригорін. Що ж у ній особливо хорошого? (Дивиться на годинник.) Я повинен зараз йти і писати. Вибачте, мені колись... (Сміється.) Ви, як кажуть, наступили на мою найулюбленішу мозоль, і ось я починаю хвилюватися і трохи сердитий. Втім, давайте говорити. Будемо говорити про моєї прекрасної, світле життя... Ну, з чого почнемо? (Трохи подумавши.) Бувають насильницькі уявлення, коли людина день і ніч думає, наприклад, усі про місяць, і у мене є своя така місяць. День і ніч долає мене одна неотвязчивая думка: я повинен писати, я повинен писати, я повинен... Ледве скінчив повість, як вже чомусь повинен писати іншу, потім третю, після третьої четверту... Пишу безперервно, як на перекладних, і не інакше можу. Що ж тут прекрасного і світлого, я вас питаю? О, що за дика життя! Ось я з вами, я хвилююся, а між тим кожна мить пам'ятаю, що мене чекає незакінчена повість. Бачу ось хмара, схожа на рояль. Думаю: треба буде згадати де-небудь в оповіданні, що пливло хмара, схожа на рояль. Пахне геліотропом. Швидше мотаю на вус: нудотний запах, вдові колір, згадати при описі літнього вечора. Ловлю себе і вас на кожній фразі, на кожному слові і поспішаю швидше замкнути всі ці фрази і слова в свою літературну комору: авось пригодиться! Коли кінчаю роботу, біжу в театр або ловити рибу; тут би й відпочити, забутися, ан — ні, в голові вже перевертається важке чавунне ядро — новий сюжет, і вже тягне до столу, і треба поспішати знову писати і писати. І так завжди, завжди, і немає мені спокою від самого себе, і я відчуваю, що з'їдаю власне життя, що для меду, який я віддаю комусь в простір, я обираю пил з найкращих квітів, рву самі квіти і топчу їх коріння. Хіба я не божевільний? Хіба мої близькі і знайомі тримають себе зі мною, як зі здоровим? "Що пописываете? Чим нас подаруєте?" Одне і те ж, одне і те ж, і мені здається, що це увагу знайомих, похвали, захоплення — все це обман, що мене дурять, як хворого, і я іноді боюся, що ось-ось підкрадуться до мене ззаду, і схоплять повезуть, як Поприщина, в божевільний будинок. А в ті роки, в молоді, кращі роки, коли я починав, моє письменство було одним суцільним мукою. Маленький письменник, особливо коли йому не щастить, здається собі незграбним, незграбним, зайвим, нерви у нього напружені, знервовані; нестримно бродить він близько людей, причетних до літератури і мистецтва, невизнаний, ніким не помічається, боячись прямо і сміливо дивитися в очі, пристрасний гравець, у якого немає грошей. Я не бачив свого читача, але чомусь в моєму уяві він уявлявся мені недружнім, недовірливим. Я боявся публіки, вона була страшна мені, і коли мені доводилося ставити свою нову п'єсу, то мені здавалося всякий раз, що брюнети вороже налаштовані, а блондини холодно байдужі. О, як це жахливо! Яка це була мука!
Ніна. Дозвольте, але хіба натхнення і самий процес творчості не дають вам високих, щасливих хвилин?
Тригорін. Так. Коли пишу, приємно. І читати коректуру приємно, але... ледве вийшло з друку, як я не виношу, та бачу вже, що воно не те, помилка, що його не варто було б писати зовсім, і мені прикро, на душі дрянно... (Сміючись.) А публіка читає: "Так, мило, талановито... Мило, але далеко до Толстого", або: "Прекрасна річ, але "Батьки і діти" Тургенєва краще". І так до гробової дошки все буде тільки мило і талановито, мило і талановито — більше нічого, а як помру, знайомі, проходячи повз могили, будуть говорити: "Тут лежить Тригорін. Хороший був письменник, але він писав гірше Тургенєва".
Ніна. Вибачте, я відмовляюся розуміти вас. Ви просто розпещені успіхом.
Тригорін. Яким успіхом? Я ніколи не подобався собі. Я не люблю себе як письменника. Найгірше, що я в якомусь чаду і часто не розумію, що я пишу... Я люблю ось цю воду, дерева, небо, я відчуваю природу, вона збуджує в мені пристрасть, непереборне бажання писати. Але адже я не пейзажист тільки, адже я ще громадянин, я люблю батьківщину, народ, я відчуваю, що якщо я письменник, то я зобов'язаний говорити про народ, про його страждання, про його майбутнє, говорити про науку, про права людини та інше та інше, і я говорю про все, поспішаю, мене з усіх боків підганяють, сердяться, я гасаю з боку в бік, як лисиця, зацькована псами, бачу, що життя і наука все йдуть вперед і вперед, а я все відстаю і відстаю, як мужик, що спізнився на поїзд, і, врешті-решт, відчуваю, що я вмію писати тільки пейзаж, а в усьому іншому я фальшив і фальшив до мозку кісток.
Ніна. Ви запрацювалися, і у вас немає часу і полювання сознать своє значення. Нехай ви незадоволені собою, але для інших ви великі і прекрасні! Якщо б я була таким письменником, як ви, то я віддала б натовпі всю своє життя, але усвідомлювала, що її щастя тільки в тому, щоб підноситися до мене, і вона возила мене на колісниці.
Тригорін. Ну, на колісниці... Агамемнон я, чи що?
Обидва посміхнулися.
Ніна. За таке щастя, як бути письменницею або артисткою, я перенесла б нелюбов близьких, нужду, розчарування, я жила б під дахом і їла б тільки житній хліб, страждала б від невдоволення собою, від свідомості своїх недосконалостей, але зате б вже я зажадала слави... справжньої, гучної слави... (Закриває обличчя руками.) Голова паморочиться... Уф!..
Голос Аркадиной (з дому): "Борис Олексійович!"
Тригорін. Мене звати... Повинно бути, укладатися. А не хочеться їхати. (Озирається на озеро.) Бач яка благодать!.. Добре!
Ніна. Бачите на тому березі дім і сад?