Довелось мені якось бути на музичному soiree у одного видатного місцевого діяча. Народу було багато. І всякого. Бородатого, вусатого, патлатого, лисого. Але не дивлячись на деякі відміни, весь той люд мав щось спільне – це вираз ситості й якогось масного задоволення. Білі пікейні й чорні оксамитові жилети солідно колихалися від мірного реготу; вина й усякого їжва було подостатком. Ба! – навіть про пищу духовну подбав господар, бо на вечір був закликаний відомий віолончеліст N.
Я вперше бачив його отак, зблизька. То все доводилося дивитись на нього "з публіки", при скриках захоплення студентства і скромно-жадібних поглядах жіноцтва та дівоцтва. І мушу признатися, я з певного роду зацікавленням придивлявся до цієї, все ж як не як трохи вище поставленої людини. А коли все признаватися, то ще раз мушу признатися, що чим більше придивлявся, тим більше… розчаровувався.
Я не був запальним юнаком і зовсім не малював собі артистів в виді якихось надземних істот в сяйвах німбів та блискучих авреолях божественних променів; я добре знав, що вони такі ж самісінькі люди, як і ми грішні, з такими ж потребами, болями й радощами. Словом, я це все знав, але… все ж почув якесь розчарування, коли придивився, як добре N осушує чарку, як запихається дорогими закусками, І як сміхом відповідає на досить таки тупенькі гостроумства якихось "гласних".
Потім це почуття розчарування якось пройшло само. Скажу більше: деякий час довелося мені сидіти поруч із N, між нами зав’язалася досить цікава розмова і в результаті – я почув навіть симпатію до нового свого знайомого.
Всі були веселі, голосно балакали, голосно сміялися, ляскали іноді по плечах один одного купецькою рукою. Кімната, не дивлячись на добру вентиляцію й на всілякі пахощі, набиралася якогось духу передбанника – і от в цій атмосфері попросили N грати.
Признаюся, мені було образливо, коли N одразу згодився. Я собі думав: чому за це вино, шпроти й т. д. ніхто з гостей не платить, а от артист за те, що його покличуть на вечерю, має платити своїм талантом?
Грав N досить багато; акомпанувала йому господиня (я тоді зрозумів, чому це в сучасній дівочій школі грі на роялю відводиться таке почесне місце). Дешеві захоплення, аплодисменти, коли ще тягнеться словом затихле ррр, – ввесь звичайний антураж був на лице. Нудно.
В якійсь голові виникла ідея – прохати N заграти "Caprice" Шуберта. Річ популярна, всім відома, й тому ідея подобалася. Скоро всі причепилися до N безвідступно, як то кажуть – в одну душу.
Я бачив, що коли згадали цю річ, по лиці N пробігли якісь судороги. Він відмовлявся, але гості настирливо докучали.
– "Caprice" Шуберта! "Caprice" Шуберта!
N відніс уже інструмент до другої кімнати, але й це не помогло. Дехто намагався відговорювати.
– Панове! Та чому ви причепилися до цього пустячка? Коли вже просити, то най шановний N покаже нам чудеса еквілібристики, останнє слово жонглерства, словом "висшую школу парфорсной єзди" на своїм інструменті, – гукнув якийсь цінитель музики.
– Е, пустячок! А ви послухайте, як шановний N грає цей пустячок.
– Талант з усього може зробити щось варте.
– О!.. Талант – велике діло!
– Талант – це дар богів.
Словом, як прицілилися… а вже – "если толпа захочет, то поставит на своем" і – N згодився.
Услужні цінителі кинулись за інструментом: один тягне віолончель, зачіпаючи інструментом за стільці й промовляючи при тім: "нічого, нічого". Другий ухопив смичок прямо за волосся сальною рукою й розмахує ним, як дубиною, покрикуючи: "Дорогу! Дорогу!" Третій тягне крісло, четвертий…
N грав, але якось в перші моменти я не відчув нічого особливого в тім виконанні. Заграно добре, говорить нічого, але щоб стільці ламати – я до того не охотник. А от чомусь уся оця товпа прямо божеволіла, коли можна вжити тут це слово. Невже я, людина з більш-менш тонкою організацією, не зрозумів того, що розуміє оця товпа біложилетних добродіїв? Пригадалися мені слова одного музиканта; він сказав, що товпа може складатися з найневідповідніших елементів, але в сумі все ж може відчути щось недоступне індивідуумові.
Потім була вечеря, пили, потім ще пили. Пили на брудершафти, пили так. Одна компанія, голосно перешіптуючися, змовлялася їхати кудись; друга вимагала вина, якого не було на столі. Словом, усім було весело…
Ми знову сиділи обіч – я й N, але про що говорили, того я не знаю, як не знаю й того, яким побитом я опинився у N. Щось неначе мріється, ніби він говорив, що йому чогось страшно їхати самому додому, а я визвався його проводити. Якимсь побитом ми попали до його приміщення, там іще про віщось балакали, а потім я рішив, що далеко краще буде лягти спати, й ліг на тому самому предметі, на якому сидів.
На ранок мене збудили звуки. Я вслухався – це було "Caprice" Шуберта.
Я розкрив наполовину очи й дивився на N. Він сидів на ліжку ще в кальсонах і грав зовсім ненатягнутим смичком, вироблюючи staccato біля самої колодочки. Звуки були тихі (грав під сурдину), з характеристичним сипінням, але – щось мене вдарило, коли я вслухався в них. Я зачув у тих коротких, наче беззмістовних нотах якийсь біль, якесь укрите страждання. Початкові такти – то був неначе початок якогось сумного оповідання: хтось розповідав при заході сонця в тінях, що впали від високих дерев, розповідав про розбите життя, про гіркі, бо не виплакані, сльози, про гибель найкращих надій; розповідав – і старався зробити це в жартливих формах, надаючи вигляду пустяковині… Але того не вкриєш: сльози виривалися з-під кожного слова. Хоч у тих декількох шістнадцятих, які йшли вниз, і чувся неначе здавлений смішок, але він був силуваний, вимушений. Так сміються тільки старі одставні чиновники, коли їм купецька компанія маже пику гірчицею, дає пити горілку з оцтом, сіллю й карболовою кислотою… а він сміється, і його дрібненький із сльозами смішок непевно тремтить проміж масних октав купецького реготу.
Я лежав і вслухався в оті шістнадцяті. Очевидно, й сам N надавав їм якогось особливого значіння, бо старанно відтіняв і вироблював; у нього навіть губи якось кривилися, коли spiccato легко й скоро, але все ж ніби захлипуючись, збігало вниз.