Бурлачка

Страница 4 из 52

Нечуй-Левицкий Иван

Василина кинулась до печі, всипала в миску сирого борщу, колупнула грудку недовареної каші й сіла коло стола обідати, хапаючись та запихаючись.

— Чи до роботи, чи до музик так хапаєшся? — спиталась у Василини мати.

— Та не хапайся, бо замурзаєшся або й вдавишся! — сказав батько. — Оті чортові музики зовсім вас збивають з пуття. Ти лиш, Василино, не дуже жартуй з хлопцями. Хто їх зна, які там люди наїжджають з інших сіл.

Василина їла й не чула, що говорив батько. На улиці знов вдарили в решето. Брязкотьола забряжчали. Василина покинула на стіл ложку, вхопила сапу й вискочила з хати.

— Тю на тебе, дівко! Ну чи не хитрі з біса пани? Знайшли для вас принаду й цяцьку! — сказав Паляник, осміхаючись.

Над зеленими густими садками в долині піднялась курява, неначе густий дим: то їхали фургони. Василина вибігла з хати, стала коло воріт і виглядала на улицю. З-за вугла вибіг Лейба, прудкий та тонкий, як цап, і побіг в один двір. Лейбина гостра борода стриміла клином вперед, неначе хотіла ввігнатись в тин. Козирок дивився на небо, а тонкий рябий халат летів ззаду, неначе гнався за Лейбою, метляючись на повітрі. Холоші були позатикані в халяви, і тонкі, неначе козині, ноги так швидко дріботіли по вулиці, ніби Лейба збирався плигнути через тин просто в двір. Лейба покричав, покричав у дворі, знов вискочив з двору через перелаз і побіг до других воріт закликати дівчат та хлопців. За Лейбою гнались собаки. Він махав позад себе палицею і ще гірше дражнив нею собак.

Слідком за жидом вискочили з-за вугла два фургони з музиками. Василина знов сіла на полудрабок поруч з дівчатами й поїхала на буряки.

На посесорських буряках народу було ще більше, ніж учора. З далеких небагатих сіл поприходили на роботу дівчата та хлопці на цілий тиждень. Декотрі ставали на роботу на панських харчах, а декотрі приносили з дому хліб, сухарі, сало, цибулю і тим поживком живились цілий тиждень до суботи.

Василина зайняла на полі постать, а кругом неї роєм вилися хлопці з сусідніх сіл. Чи переходила вона на другу постать, хлопці переходили слідком за нею. Чорні високі брови та веселі очі чарували всіх, як літнє синє небо та ясне сонечко. Але ніхто так не сподобався Василині, як один журавський хлопець, Василь Кравченко; то був високий, рівний станом парубок, з широким чолом, з чорними бровами, з карими очима. Кругом високого чола вилися короткі чорні кучері. Василь не оступався од Василини ні на один ступінь і все ставав рядом з нею. Настав вечір. Робітники прийшли до куреня вечеряти. Василь сів поруч з Василиною. Після вечері хлопці назбирали сухого хмизу й запалили багаття. Вже надворі почало смеркатись, а музики грали, дівчата танцювали. Вже погоничі позапрягали коні. Коні стояли, похнюпивши голови, а музики все грали, а дівчата все танцювали. Василині не хотілось їхати додому: весела челядь, танці, чорні Василеві брови — усе це чарувало молоду дівчину. Вже фургони рушили в Комарівку, а Василина з Василем все танцювала. Вона забула й за фургони, й за свою Комарівку.

Музики стали. Василина опам’яталась.

— Ой, лишенько моє! Як же оце я поїду додому! — крикнула Василина, дивлячись на фургони, за котрими далеко-далеко клубками вилась курява.

— Переночуєш в курені! Не з’їдять же тебе хлопці,— сказали дівчата.

Надворі стало зовсім поночі. Хлопці наклали здорову купу хмизу. Полум’я спалахнуло здоровими язиками. Курінь було видно, як вдень. Темна стіна лісу зазеленіла. Високий гіллястий дуб, котрий стояв коло самого багаття, був до середини облитий світом. Нижче гілля, з важкими зубчастими листками, блищало, неначе було вилите з зеленого скла. Хлопці та дівчата в білих сорочках сиділи коло вогню, облиті червоним світом. Вся голова в Василини була кругом заквітчана синіми волошками та білими соняшничками.

Василина була навдивовижу гарна з своїм білим матовим лицем, з високими бровами на чистому високому лобі, з вінком білих та синіх польових квіток на голові. Всі хлопці не зводили з неї очей, а Василина тільки бачила чорні Василеві кучері та повні червоні губи.

А ніч була дивна: тепла, темна та тиха. На небі, над чорним лісом, сяли зорі. По землі розливалось тепло й наливало Василинину душу молодими першими любощами, наче п’яними пахощами васильків та м’яти.

В курені люди вже давно спали міцним робітницьким сном, а Василина ще довго сиділа з Василем коло багаття, під зеленим дубом. Багаття згасло, тільки жевріла здорова купа жару. Василь обняв Василину і пригорнув її голову до свого лиця. В Василини зайняло дух. Вона аж мліла в теплі тихої ночі під ясними зорями.

Вже пізно Василь та Василина пішли в темний курінь і полягали спати покотом на соломі рядом з другими людьми.

А в селі Паляничиха ждала дочки на вечерю й не діждалась. Вже й фургони покотились проз двір, а Василини не було.

— Чи не зосталась оце капосна дівка ночувати в курені? — сказала Паляничиха до чоловіка.

— Мабуть, зосталась. Хіба ж там, мало народу зостається на ніч,— сказав Паляник.

— Ой, боюся я за свою дочку. Там же збирається всякий народ, усяка наволоч.

— Що ж маємо робити. Бійся не бійся, а на заробітки треба посилати дітей,— сказав Паляник.

— Горе нам з тими заробітками,— сказала, зітхнувши, Паляничиха й пішла в хату спати.

Переночувавши в курені, Василина зосталась на цілий день на роботі. Знов настав пишний теплий майський вечір. Хлопці знов запалили багаття. Запалав огонь під лісом. Заграли музики. Пішли в танець дівчата з хлопцями. Фургони стояли напоготові. Василина не знала, що діяти: чи їхати додому, чи знов зоставатись на ніч в курені. Василь просив її переночувати хоч одну ніч;

— Боюсь, Василю, батька та матері. Нема де дітись, треба їхати додому,— сказала Василина.

— То прибувай же завтра на роботу! — гукнув вслід Василь.

Василина приїхала додому. Мати лаяла її, лаяла, та й годі сказала. Василина лягла спати край віконечка і довго-довго не спала. Вона чула, як в садках співали соловейки. Соловейки щебетали, хрущі гули, а Василині все здавалось, що десь під лісом грають скрипки та гуде решето; вона ніби бачила велике багаття, кругом його хлопців та дівчат, заквітчаних квітками. Музики грають, дівчата танцюють, а Василь Кравченко сидить під дубом та жде її — не діждеться.