По бур'яну підійшли вони ближче й стали несміливо. Все незнайомі люди. Двоє селян-таки, а то міські. В одного на кашкеті два молоточки, і з папкою він. На жінок не звертали уваги, а пильно обдивлялись водокачку і в якусь трубку на триніжку — на неї дивилися.
Перша Химка й ступила до них.
— Товаришу начальник! —звернулась вона до того, що з молоточками.
— До вас ми! — хором усі сказали й теж підступилися.
І заговорили всі одразу, то перебиваючи одна одну, то сплітаючи в благанні свої голоси, як у пісні хоровій тужливій.
Отой міський зняв пенсне і, витягши хустку, протирав скельця. Мружив очі на жінок. Потім надів пенсне і знов пильно дивився.
— Що ви хочете?
Знов хор. А чоловік огрядний, у синій суконній чумарці, в чорній шапці, сказав тоді міському:
— Це вчора піймали злодіїв, кооператив обібрали. Так, мабуть, до них оце.— До жінок повернувся: — Вам не сюди. Вам до начміліції треба, он у флігелі,— показав він рукою. Нічого чоловік, хороший. Ще й услід гукнув жінкам: — Та не туди ж ви.
Махнула тільки якась рукою, а Чумачиха оглянулася і сказала:
— Та ми вже були в нього,— не пускають.
У райвиконком зайшли. Товпились селяни на ґанку і в коридорі. Шкрябали перами писарі за столами, і друкарка вицокувала тонкими білими пальцями на старенькій розхлябаній машинці. Знати, стомилася, бо спустила руки з клавішів і закурила. Потім голосно другій, що сиділа за іншим столом, розповідати стала, як весело вчора було після вистави; до ранку майже гуляла в Льоні ціла компанія.
З жінок Зінька підійшла до неї й питала щось. Та невдоволено спинила мову й нервно хитнула головою на двері. На них і напис був: "Голова РВК". Але зайти туди довго ні одна не наважувалась. Врешті пішли Зінька з півнівською молодицею. Голови не було, а секретар сказав, що він у комісії зараз по огляду будівель, і радив іти туди до нього, як діло важне. Але потім сам, вислухавши їх, теж руками розвів — нічого не поробиш, мовляв: справа це начміліції.
Жінки сумні й зовсім безнадійні вийшли в коридор. Чоловіки до них жартували: "Чи не делегація, бува, яка бабська звідки приїхала, що з клунками". А якийсь догадався:
— Може, не делегація, а кооперація! —сказав із притиском на останньому слові.
Хто вгадав його натяк, а кому хтось сказав уже, а загомоніли всі одразу в коридорі про Обухівку. Без серця, із глумливим смішком: кооперація — це не коня з конюшні, не з комори хліб. Тоді наливаються кров'ю очі мужичі. А кооператив десь… все 'дно — не хтось обікрав, самі заправили проп'ють та розтягнуть. Хіба не один чорт! Хіба й отам...
— Либонь, і партійний один попався,— хтось у кутку не дуже голосно.
— Та не один, а всі, можна сказати, з отих розумних, балакунів. Кажуть, самосуд хотіли над ними селяни чинити, та голова й стріляв нібито, не дав.
— І дурний!
— Не можна! Відповідатиме: як же,— влада на те!
— Та повбивав би їх на місці! — аж скинув шапку один і змахнув руками.— Сьогодні кооператив, а завтра останню здохляку з конюшні виведе. А в тюрму що ж — як амністії щомісяця. А вбив — чорта з два!.. Так і оцих!
З порога Карпенчиха стара:
— Не знаєте нічого, то й не ляпали б язиками. Зінька з жінками не вийшла надвір. Ще як тільки через поріг ступила в коридор, упало, в очі на дверях:
"Партком КП(б)У". У голові думки, мов рій: чи зайти? Як і тут ні, тоді вже нікуди. Це ж партія. Саме хтось вийшов звідти, а в двері побачила: просто на стіні Ленін і під ним за столом чоловік сидить. Вона рішуче взялась за дверну ручку і ступила в хату.
— Що тобі, дівчино? — спинив її голос, а очі той чоловік із-за стола звів од аркуша, нетерпляче чекаючи на відповідь.
Зінька не знала — що ж йому сказати, як? Хвильку мовчала схвильована і чула, як стукало серце. Той чоловік ворухнув бровами, підтяг їх на лоб і тільки хотів сказати щось, як дівчина поривне підступила до стола, стала й розпачливо заговорила, хапаючись, гублячи й не знаходячи слів:
— Товаришу, просю вас, ну, порятуйте хоч ви! Уб'ють, може, й сю ніч! У шелюгах. Ви ж —комуніст! Хіба ж ви не знаєте? Та весь народ обурений — підкинули їм! А вб'ють! Я чула! Я чула: може, й сю ніч! Ну, поможіть! — це палко й швидко, обриваючи слова й дихаючи важко, а руки в довгих рукавах свити тисла в одчаї до грудей.
Секретар одкинувся на стільці й дивився на неї оторопілий. Що вона каже? Кого вб'ють у шелюгах?
— Їх, їх! Сидять вони зараз!
Та звідки вона знає? Що за дурницю меле? І подивився на неї холодно. Дівчина змовкла і зіщулилась. Але — ну хто ж тоді? Ще крок — подалась уся постаттю, обличчям блідим і гарячими очима. Була, мабуть, страшна, бо з стільця раптом, мов крадучись, сковзнув і тихо боком виліз із-за стола, не зводячи з неї очей і насторожений. Швидко вийшов. А за мить із чоловіком вернувся.
— ...Оцю дівчину. Скажеш, нехай огляне,— і хитнув чоловікові на Зіньку. Потім щось коротенько написав і теж йому дав. Зінька німо дивилась великими очима на них обох. Чоловік підійшов і взяв її за руку. А дівчина як оніміла, мов сама не своя — хоч би слово. Хлипнула тільки грудьми і як не своїми ногами пішла за чоловіком із кімнати. Тільки на вулиці вже, як побачила, що чоловік веде її до лікарні, зрозуміла все, мовчки вирвала руку і, не глянувши на нього, пішла собі.
І було так потім: сонце сідало червоно на заході; а по вигоні, як привид, блукала поза садом, сюди до гамазеїв доходила. Тоді ж ішли жінки смутні з клунками в руках — не допустили їх. Але Зінька до них не підходила. Хай ідуть. А їй тут треба. І очі, позападалі на блідому, змарнілому, як після тяжкої хвороби, обличчі, зірко дивились на руїни, на заґратоване вікно з причілка в арештантській.
А коли сутеніло, од вигону підкрадалась вона до крайнього гамазею й прилипала спиною до сірої стіни — в сірій хустці суконній домотканій, у сірій юпці. Тут не побачать. А їй усе видно — світло вже горить у канцелярії, видно буде, чи хоч чути вночі, як їх виводитимуть з арештантської, може, на допит. І вже отут не пропустить вона, як, може, вестимуть уночі в шелюги.
Власне, вона ще й сама не знала гаразд, як воно буде. Знала одне тільки: що б там не було, а треба не дати їм. А як? Голова гаряча в дівчини, і в голові такі божевільні складалися плани. Ще добре хоч Ілько дома,— покинув служити в Огиря,— а що б же вона та сама вдіяла?!